Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

ньому була білизна, черевики на босу ногу, на плечах накинутий бурий халат.

Приходень підморгнув Іванові, заховав у кишеню в’язку ключів, пошепки запитав: «Можна присісти?» — і, діставши ствердний знак, примостився на кріслі.

— Як же ви сюди потрапили? — корячись сухому застережливому пальцю, і собі пошепки запитав Іван. — Адже балконні грати на замках?

— Ґрати-бо на замках, — потвердив гість, — але Прасковія Федорівна — чудова, тільки все-таки неуважна людина. Я поцупив у неї місяць тому в’язку ключів і, таким робом, дістав змогу виходити на спільний балкон, а він оперізує весь поверх, і ось так інколи навідувати сусіда.

— Але як ви виходите на балкон, то ви можете і втекти. Чи зависоко? — поцікавився Іван.

— Ні, — твердо відповів гість, — я не можу втекти звідси не тому, що високо, а тому, що мені тікати нікуди. — І після паузи докинув: — Отож сидимо?

— Сидимо, — відповів Іван, вдивляючись у карі й дуже неспокійні очі приходня.

— Так… — тут гість раптом стривожився, — але ви, сподіваюся, не буйний? А то я, знаєте, не зношу гамору, ворохобні, насильства і всяких подібних речей. Особливо ненависний мені людський крик, хай то буде крик страждання, люті чи будь-який інший крик. Заспокойте мене, скажіть, ви не буйний?

— Вчора в ресторані я одному суб’єктові засвітив у пику, — мужньо зізнався поет, свідомість якого зазнала перетворень.

— Підстави? — суворо запитав гість.

— Так, визнаю, без підстав, — зніяковівши, відповів Іван.

— Неподобство, — засудив гість Івана і додав: — А крім того, що це ви так висловлюєтесь: засвітив у пику? Таж невідомо, що саме є в людини, пика чи обличчя. І, мабуть-таки, обличчя. Так що, знаєте, кулаками… Ні, вже це ви облиште, і назавжди.

Відчитавши в такий спосіб Івана, гість поспитав:

— Професія?

— Поет, ~ чомусь неохоче зізнався Іван. Приходень посмутнів.

— Ох, і не щастить мені! — вигукнув він, але тут же похопився, вибачився і спитав: — А ваше прізвище?

— Бездомний.

— Ох, ох… — сказав гість, морщачись.

— А вам що ж, мої вірші не подобаються? — зацікавлено попитав Іван.

— Страшенно не подобаються.

— А ви які читали?

— Ніяких я ваших віршів не читав. — нервово вигукнув відвідувач.

— А як же ви таке говорите?

— Ну, що ж тут такого, — відповів гість, — наче я інших не читав? А втім… хіба що диво? Добре, я ладен узяти на віру. Гарні ваші вірші, скажіть самі?

— Страхітливі! — раптом сміливо й відверто промовив Іван.

— Не пишіть більше! — попрохав приходень благально.

— Обіцяю і присягаю! — урочисто сказав Іван.

Присягу потвердили рукостисканням, і тут з коридора долинули м’які кроки і голоси.

— Цсс! — шепнув гість і, вискочивши на балкон, причинив за собою ґрати.

Заглянула Прасковія Федорівна, спитала, як Іван почувається і чи воліє спати він у темряві а чи зі світлом. Іван попросив залишити світло, і Прасковія Федорівна пішла, давши хворому на добраніч. І коли все затихло, гість знову повернувся.

Він пошепки повідомив Івана, що в 119-ту кімнату привезли новенького, якогось товстуна з червоною фізіономією, котрий весь час бубонить про якусь валюту у вентиляції і присягається, що в них на Садовій завелась нечиста сила.

— Пушкіна лає на всі заставки і все волає: «Куролєсов, біс, біс!» — казав гість, тривожно сіпаючись. Заспокоївшись, він сів, сказав: — А втім, бог з ним, — і продовжував бесіду з Іваном: — Так за віщо ж ви потрапили сюди?

— За Понтія Пілата, — понуро глянувши на підлогу, відповів Іван.

— Як?! — забувши обережність, вигукнув гість і сам собі затиснув рот рукою. — Приголомшливий збіг! Благаю, благаю, розкажіть!

Чомусь відчуваючи довіру до невідомого, Іван, спершу затинаючись і нітячись, а згодом набравшись духу, почав розповідати вчорашню історію на Патріарших ставках. Так, вдячного слухача дістав Іван Миколайович в особі таємничого викрадача ключів! Гість не пошивав Івана у варіята, виказував величезне зацікавлення розповіддю і з плином цієї оповіді, нарешті, впав у захват. Він те й робив, що уривав Івана вигуками:

— Ну, ну, далі, далі, благаю вас! Але лишень, заради всього святого, не пропускайте нічого!

Іван нічого і не пропускав, йому самому було так легше розказувати, і поступово дістався до того моменту, коли Понтій Пілат у білій мантії з кривавим підбоєм вийшов на балкон.

Тоді гість молитовно склав руки і прошепотів:

— О, як я вгадав! О, як я усе вгадав!

Опис жахливої смерті Берліоза слухач супроводив загадковою заввагою, при чому очі його спалахнули люттю:

— За одним жалкую, що на місці цього Берліоза не було критика Латунського або літератора Мстислава Лавровича! — І несамовито, але безгучно заволав: — Далі!

Кіт, що платив кондукторці, надзвичайно розвеселив гостя, і він давився від тихого сміху, дивлячись, як збуджений успіхом своєї розповіді Іван тихо підскакував навпочіпки, зображуючи кота з гривеником коло вусів.

— І ось, — розказавши про події в Грибоєдові, засмутившись і спохмурнівши, Іван закінчив, — я й опинився тут.

Гість співчутливо поклав руку на плече поета-бідолахи і проказав таке:

— Бідолашний поете! Але ви самі, голубе, в усьому винні. Не можна було поводити себе з ним так виклично і навіть нахабнувато. Ось ви й поплатилися. І треба ще дякувати, що ви порівняно дешево відбулися.

— Та хто ж він, зрештою, такий? — збуджено стрясаючи кулаками, спитав Іван.

Гість придивився до Івана і відповів запитанням:

— А ви не втратите душевної рівноваги? Ми всі тут люди непевні… Виклику лікаря, заштриків та іншої метушні не буде?

— Ні, ні! — вигукнув Іван. — Скажіть, хто він такий?

— Ну, гаразд, — відповів гість і, ваговито карбуючи слова, промовив: — Учора на Патріарших ставках ви спіткалися із сатаною.

Іван не втратив рівноваги, як і обіцяв, але був усе-таки величезною мірою ошелешений.

— Не може цього бути! Він не існує!

— Даруйте! Вже кому-кому, але не вам таке казати. Ви були одним, очевидно, з перших, хто потерпів від нього. Сидите, самі добре знаєте, в психіатричній лікарні, а все торочите про те, що його немає. їй-то, це дивно!

Спантеличений Іван примовк.

— Тільки-но ви почали його змальовувати, — вів далі гість, — я вже став здогадуватись, із ким ви вчора мали втіху бесідувати. І, далебі, я дивуюсь Берліозові! Ну ви, певно, людина незаймана, — тут гість знову вибачився, — але той, наскільки я про нього чув, усе-таки бодай дещо читав! Перші ж слова цього професора розвіяли усі мої сумніви. Його не можна не впізнати, мій друже! Втім, ви… ви знов-таки даруйте мені, адже я не помиляюся, ви людина неосвічена?

— Безперечно, — погодився невпізнаванний Іван.

— Ну ось… таж навіть обличчя, що ви його змальовували… різні очі, брови! Вибачте, може, зрештою, ви навіть опери