Даніель Дефо - Робінзон Крузо

Але це між іншим. Поки я рубав дрова, то помітив позаду густого гіллястого куща ніби западину. Я зацікавився.

З великими труднощами мені вдалося протиснутися в отвір, але всередині печера розширювалася, в усякому разі, вона виявилася достатньо великою, щоб я міг стати тут на повен зріст, і могла навіть вмістити ще одну людину. Та мушу зізнатися, що вискочив із печери я значно швидше, ніж протискувався у неї: в темноті я розгледів пару великих блискучих очей — людських чи диявольських, не знаю, — які світилися, мов дві зірки. Світло, яке проникало в отвір, відбивалося у їхніх зіницях.

Але згодом я трохи оговтався й обізвав себе дурнем: злякатися диявола — ганьба для людини, яка провела на острові двадцять років самотою. Навряд чи в печері міг бути хтось страшніший за мене самого. Отак поміркувавши, я зібрав волю в кулак, підняв розжарену головешку і знову заскочив до печери. Палаюча гілка в моїй руці справила враження, бо не встиг я ступити й трьох кроків, як знову не на жарт перелякався — почув шумне зітхання, мов то людина від болю хапнула ротом повітря, потім дивний здушений звук, який і словами не описати, і знову зітхання.

Холодний піт виступив у мене на чолі від страху, я миттю відступив. Якби на голові в мене не було важкої шапки, мабуть, волосся моє стало би сторчма. Та я змусив себе зібратися на силі, вірячи, що Бог оборонить мене, і знову зробив крок уперед. Розжарену головешку, як смолоскип, я тримав над головою. І тут у світлі полум'я я побачив на землі здоровезного старого цапа, який забрів у печеру здихати від старості. Я порухав його, чи раптом не зможу витягнути назовні, а він спробував зіп'ястися на ноги, але не зміг стати. Я подумав: нехай лежить собі. Коли вже він так налякав мене, то зможе налякати й дикунів, якщо комусь із них спаде на думку навідатись у печеру.

Спам'ятавшись від переляку, я почав роззиратися. Печера була зовсім невеличкою — не більше дванадцятьох футів. Форми вона була ні круглої, ні квадратної — руки самої природи витесали її і дали таку чудернацьку форму. Я також помітив, що в глибині печери є прохід, але він був таким низьким, що мені довелося стати навколішки, щоб зазирнути туди. Я й гадки не мав, куди він може вести. Я не мав із собою свічки, тож вирішив поки що не обстежувати прохід, а назавтра повернутися з каганцем і трутницею, щоб висікати вогонь, — я зробив собі її з запалу мушкета.

Отож наступного дня я повернувся до печери з шістьма свічками (зараз ліпив собі дуже добрі свічки з козиного лою, бракувало тільки якісного ґноту — не мав я нічого, крім просмоленої корабельної мотузки та ще сушеного стебла кропиви). Побіля підземного ходу в печері мені довелось опуститися навколішки та так і повзти майже десять ярдів, — гадаю, то був сміливий учинок із мого боку, адже я зовсім не знав, що може чекати мене попереду і як довго мені доведеться лізти.

Коли я подолав найвужчу ділянку ходу, склепіння піднялося — тепер висота печери сягала двадцятьох футів. Я ще ніколи не бачив на острові нічого величнішого — склепіння печери віддзеркалювало тисячі й тисячі вогників з двох моїх свічок. Не знаю, що саме так відблискувало у камінні — були то діаманти чи якісь інші коштовності, а може, й золото, але я цього ніяк не міг визначити. Я опинився у чарівному гроті, цілком зануреному в темряву; долівка була сухою та рівною, всипаною немовби дрібненькою рінню, і під ногами не траплялися огидні створіння, які зазвичай плодяться у вогких печерах. Не було вологи й на стінах та склепінні гроту.

Єдина незручність — вузький вхід, але мені це тільки грає на руку: я можу бути певний, що грот цілковито безпечний. Я настільки зрадів несподіваному відкриттю, що вирішив без зволікань перенести сюди які-не-які речі, котрі для мене являли найбільшу цінність: наприклад, запас пороху, резервну зброю — дві рушниці (загалом я мав три) і три мушкети (всього я мав вісім, а в моїй твердині мені досить було й п'ятьох, які я завжди тримав зарядженими в бійницях, що їх облаштував у паркані; коли б мені треба було кудись вирушити, я міг їх дістати і взяти з собою).

Коли я перебирав зброю, то навіщось відкрив і діжку пороху, яка була підмокла від води і яку я пожалів зразу викинути. Виявилося, що вода намочила тільки три-чотири дюйми пороху зусібіч, і там він злежався на камінь, проте не проникла глибше, тож усередині, мов у мушлі, він чудово зберігся. Таким чином до своїх запасів я додав ще близько шістдесятьох фунтів прекрасного сухого пороху. Для мене це було приємною несподіванкою; я забрав цю діжечку до печери, бо про всяк випадок ніколи не тримав у своїй твердині понад два-три фунти пороху— раптом загориться й вибухне! Крім того, я переніс у грот і свинець, з якого рубав кулі.

Тепер я почувався древнім велетнем, які, за переказами, мешкали у печерах і підземних скелястих гротах, де ніхто не міг добратися до них. Я переконував себе: навіть якщо п'ятсот дикунів почнуть шукати мене, їм ніколи тут мене не знайти. А коли б вони дивом і наштовхнулися на мій сховок, то не наважаться напасти на мене, доки я тут.

Старий цап, який лежав біля входу в печеру, здох на другий день. Я викопав глибоку яму і поклав його туди, а згори присипав землею, бо не зміг витягнути тушу назовні. Краще хай лежить у могилі, щоб не псувати повітря в моїй печері.

Розділ 13

Загибель іспанського корабля

Вже понад двадцять років я мешкав на острові. Я так звик до нього, до свого стилю життя, що якби постійно не хвилювався — дикуни можуть викрити мене, то цілком міг би погодитися провести на острові решту життя, а потім, як старий цап у печері, лягти на землю й тихо померти.

Я навчився отримувати маленькі задоволення й радощі, завдяки яким збавляв час із більшою приємністю, ніж раніше. По-перше, як уже розповідав, я навчив папужку Поля розмовляти. Він балакав цілком невимушено, чітко й ясно, і просто радував вухо. Він пробув зі мною двадцять шість років. Не знаю, може, він і далі жив на острові, бо у Бразилії кажуть,