Даніель Дефо - Робінзон Крузо

не меншим, аніж умисне вбивство. Я впав на коліна й сердечно подякував Господу, що не дозволив моїй руці вчинити кровопролиття. Я просив Його напутити мене й захистити від дикунів, щоб мені не довелося убивати їх, навіть для того, щоб захистити власне життя.

Минув майже рік. Понад усе я боявся потрапити на очі людожерам, тому більше не піднімався на верхівку пагорба, щоб глянути, чи не пливуть удалині човни. Не знаю, бували вони з тої пори на острові чи ні. Я не хотів іще раз побачити всіяне кістками узбережжя, щоб ненависть знову не оволоділа мною і думки про помсту не спокушали серце, щоб не спровокувати себе на безглуздий напад.

За цей час я здійснив тільки одну сміливу справу: все-таки переправив човен із північного узбережжя ближче до своєї оселі. Переправляв я його уздовж східного узбережжя, де колись дві підводні течії ледь не викинули мене у відкрите море, але я вже знав, як можу безпечно оминути їх. Був певен: дикуни також добре знають про стрімкі течії та підводні рифи, тож навряд чи потикатимуться на цей берег без особливої потреби. Обігнувши східне узбережжя, я натрапив на печеру, яку добре затуляла нависла згори скеля, тож вирішив заховати човен саме в ній. Разом із човном я забрав також усі причандали, без яких він не плив би, — щоглу й вітрило, котрі я змайстрував, і саморобний якір, що його і якорем важко назвати, але він добре показав себе у справі. Таким чином від мого перебування на північному березі не лишилось і сліду.

Крім того, я намагався вести зовсім тихе життя, рідко виходив із дому, окрім як у щоденних справах, без яких просто не міг обійтися: подоїти кіз, перевірити запасне пасовисько, — воно розташоване було в лісі на протилежному кінці острова, тож там я почувався у безпеці. Поза сумнівом, хоча дикуни час до часу навідувалися на острів, у них ніколи не виникало думки щось тут собі уполювати, отож і не відходили далеко від берега. Відтоді, як я дізнався про їхнє існування, вони либонь не раз і не два з'являлися тут, як робили це й раніше. Щиро кажучи, я з завмиранням серця пригадував свої колишні прогулянки островом: голий, з однією рушницею через плече, часто-густо зарядженою дрібненьким дробом, я блукав повсюди, зазирав у кожну щілину, розвідуючи місцевість. Ото був би для мене сюрприз, коли б замість одненького сліду на піску я раптом наштовхнувся на п'ятнадцятеро дикунів! А якби вони погналися за мною? Вони-бо бігають набагато швидше за європейця, тож шансів утекти у мене б не лишалося.

Від таких думок душа моя втікала у п'яти, і потім я ще довгенько не міг оговтатися. Подумати тільки — що б я протиставив переслідувачам? Як би захищався? Навіть у душі мені страшно було це уявляти. Навіть зараз, після того, як я добре підготувався до відсічі наглого нападу, я все одно не міг собі уявити, як захищатимусь від чисельно більшого ворога. Справді, якщо тверезо поміркувати, що може одна людина? Я ледь не впадав у відчай від таких думок, але зрештою вирішив покластися на провидіння, яке вже багато разів захищало мене від небезпек і рятувало в нещастях, із яких самотужки я б ніяк не міг виборсатися.

Я відновив душевну рівновагу, усвідомивши, що небеса знову виявляють до мене милість. Як часто доля чудесно оберігає нас від небезпеки, як часто, коли людина не може зважитися на цей або той крок, вона відчуває мовби таємний поштовх, мовби вищу підказку: чини так, а не йнак! Може, розум підказував нам чинити зовсім по-іншому, та інтуїція наказала: ні, зроби так! А згодом ми переконуємося, що якби діяли, як нам нібито підказував розум, то опинилися б у страшній халепі.

Я пригадав випадки з власного життя і пересвідчився: коли внутрішній голос нашіптував мені щось робити, а щось не робити, чинити так або інакше, я майже завжди підкорявся йому, хоча й не відав чому. І в юності, якщо я дослухався до внутрішнього голосу, то часто уникав халепи, та зараз, на острові, я почав значно більше дослухатися до нього, і тому таких прикладів міг навести без числа. А ще ж були випадки, коли я не послухався внутрішнього порадника — і згодом переконався, як немудро учинив.

Ніколи не пізно вчитися на власних помилках, і тому я раджу всім розважливим людям, якби їм довелося потрапити у такі ж неймовірні обставини, що через них пройшов я сам, не опиратися голосу провидіння, яке говорить через наше власне серце. Я не можу говорити про такі речі з певністю, але мені здається, що наша інтуїція — то підтвердження зв'язку між тілесним і духовним, між світом видимим і світом невидимим. А я розповім і про інші випадки, які безперечно про це свідчать.

Гадаю, читач не здивується, що душевний неспокій і постійна небезпека, в якій мені доводилося жити, знеохотили мене до роботи і до поліпшення побуту. Я більше піклувався про заходи безпеки, ніж про хліб щоденний. Я не наважувався забити цвях чи зрубати дерево, аби хтось сторонній не почув звуку; ще більше остерігався стріляти з рушниці. Та понад усе мені страшно було розводити вогнище, бо ж дим піднімається високо і тому вдень його видно здалеку. Він міг би видати мене. Через це мені довелося перенести роботи, яких не можна було зробити без вогню, — наприклад, обпалювати горщики і глечики, — в літню хатину в лісі, бо зовсім несподівано неподалік від неї я наштовхнувся на зручну підземну печеру, яка тягнулася далеко вглиб і про яку, я певен, дикуни нічого не знали. Та коли б вони принагідно й побачили її, то не стали б туди потикатися, бо така печера могла зацікавити хіба що людину, яка шукає цілковитої самотності, — таку, як я.

Вхід до печери відкривався в підніжжі скелястого пагорба, де цілком випадково (або ж, коли ми вже про це заговорили, велінням долі) я рубав дрова на вугілля. Перш ніж я повернуся до печери, хочу пояснити, для чого мені знадобилося вугілля: оскільки я боявся розпалювати вогонь поблизу власної оселі, щоб дим не видав мене, але ж зовсім без багаття жити не міг, бо треба було пекти хліб, смажити м'ясо тощо, то я вирішив палити багаття тут, у віддаленні від дому, прикриваючи його дерном, а потім збирати вугілля і вже вдома знову розпалювати з нього вогнище, — я бачив, як це робиться в