Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

одразу збагнув, чим вона закінчиться. Така жорстокість нажахала його чисту душу. Він був негром-невігласом, не вмів аналізувати і синтезувати. Якби панотці навчили його розуму, він би зрозумів, що не сталося нічого особливого, адже у цій країні рабство є законним. Навіть церква вважала це нормальним, визнаючи, правда, що в інституті рабства є недоліки, як і в усіх інших сферах суспільного і приватного життя… Але Том, який не знав ніякого друкованого тексту, крім Євангелія, не міг сприймати це так, як білі. Серце його плакало разом із цією нещасною жінкою, яка для работорговців буле лише річчю, але річчю із безсмертною душею, за законами Америки рівною із ящиками бавовни, на яких вона тепер лежала, мов викинута на берег риба.

Том підсів до неї, намагаючись бодай якось підбадьорити, але у відповідь жінка лише стогнала. Сльози котилися з її очей, коли він говорив про серце Отця, яке страждає разом із нею, про вічне життя на небесах, та горе настільки заглушило нещасну, що скам’яніла душа не могла сприйняти жодних слів, навіть цих.

На ріку зійшла ніч. Вона величаво сяяла своїми прекрасними зорями-очима. Небо мовчало, бо не могло допомогти або хоч поспівчувати. Поступово голоси змовкали, всі пасажири корабля поснули, і тишу порушувало лише плюскотіння хвиль об борт. Том лежав на мішках, прислухаючись до тихих нарікань убитої горем жінки:

— Господи, що ж мені тепер робити, Боже милий! Допоможи мені!

Незабаром жінка замовкла, і Том подумав, що вона заснула, виснажена слізьми. Згодом сон зморив і Тома.

А посеред ночі Том прокинувся від чогось, схожого на поштовх. Темна тінь майнула між ним і бортом, а за мить він почув сильний сплеск води. Крім Тома, цей звук не потривожив нікого. Він підняв голову і побачив, що там, де лежала жінка — порожньо! Він устав, пороззирався, але її ніде не було! Змучене серце нарешті знайшло спокій, а хвилі, заховавши його від зайвого співчуття, і досі тремтливо брижилися, граючись одна з одною. Більше Том тієї ночі заснути вже не міг…

Удосвіта прокинувся работорговець і насамперед пішов перевірити, як там його товар. Цього разу він розгублено лупав очима.

— Куди вона поділася? — надривним голосом допитувався він у Тома.

Том уже був навчений, що у таких випадках краще мовчати, тож і тепер вирішив не висловлювати работорговцю своїх здогадів.

— Не могла ж вона уночі зійти на берег! Я прокидався на кожній зупинці і пильнував її. Адже в таких справах можна покладатися лише на себе.

Це він пояснював радше собі, ніж Томові, бо такий досвід навряд чи колись пригодиться рабові. Том мовчав.

Работорговець обнишпорив усі закутки на кораблі: шукав між мішками, ящиками, бочками, зазирнув навіть у машинний відсік — негритянки ніде не було.

— Томе, ти щось знаєш, — сказав він, припинивши даремні пошуки. — І не відмовчуйся, я бачу, що ти в курсі. Я ж дивився і о десятій, і опівночі, і між першою та другою… Вона була на місці, на цьому самому місці! А о четвертій мов випарувалась! Ти ж лежав поряд, отже, все бачив! Не мовчи!

— Ось що, господарю, — почав Том, — під ранок я крізь сон відчув, як хтось прослизнув повз мене. А потім голосно плюскнула вода. Дивлюся — жінки немає. Це все, що я можу сказати.

Почувши сказане Томом, Гейлі навіть не здивувався, бо був звичний до подібних випадків. Навіть близька присутність смерті не змусила його здригнутися. Самогубства у його бізнесі траплялися часто, і він сприймав їх лише як неприємну частину своєї роботи. Він злився, що смерть псує йому комерцію, та тут нічого не вдієш. Тож і тепер його реакція на загибель жінки була типовою: він проклинав негритянку за її вчинок, жалівся сам собі і сам на себе за свою поблажливість. «Ет, пожалів! Слід було закувати, а то так за усю поїздку не зароблю й цента!» — бідкався він.

Коротше кажучи, Гейлі вважав, що доля його несправедливо образила, але виправити щось було годі. Рабиня втекла від нього туди, де власникам не повертають утікачів, навіть на вимогу нашої могутньої держави. Йому було дуже прикро, та все ж він витягнув з кишені записника і позначив душу й тіло небіжчиці у графі «Збитки». Поки він щось підраховував, хтось зі спостерігачів зауважив:

— Який безсердечний цей работорговець! Просто жахлива істота, навіть не людина!

— Справді, він заслуговує лише презирства. Порядні люди работорговцями не стають! — підтвердив хтось ще.

Це правда, работорговців мало хто поважає. Але як ви гадаєте, чому взагалі виникло рабство? Як таке стало можливим у суспільстві виключно порядних, чуйних людей? Хто винен у появі цього ганебного явища? Цивілізована, освічена, мудра людина, яка підтримує систему, що породжує професію работорговця, чи не є й сама работорговцем? Порядні люди формують попит на такий бізнес, а він калічить і настільки спотворює душі тих, хто ним займається, що вони цього способу заробляння грошей навіть не соромляться. То хіба ви, порядні та чесні, кращі за работорговця? А чим?

Ви учені, а работорговець — невіглас; ви належите до вищих суспільних класів, він — до нижчих; ви маєте витончену душу, а він — неотесану; ви талановиті, а він примітивний. Тож глядіть, щоб у Судний день з вас не спитали суворіше, аніж з нього!

Ми ознайомили читачів з деякими відомостями про цілком законний у США бізнес. Та все ж просимо не забувати, що тутешнім законодавцям певною мірою людяність притаманна! І хоча у нашій країні щосили прагнуть увіковічнити работоргівлю, окремі законодавці дуже свідомо підходять до питання аморальності цього явища.

Мабуть, кожен із вас неодноразово чув, як наші державні мужі гнівно рабство засуджують, але… в інших країнах. Скільки розвелося серед наших політиків кларксонів та уїлберфордсів, як повчально слухати їхні промови! Вони глаголять: борони Боже купувати у Африці негрів, це жахливо! А от купувати їх, наприклад, у штаті Кентуккі — це ж зовсім інша справа!

А ви як гадаєте?

Розділ ХІІІ

Еліза у селищі квакерів

А зараз нам усім не завадить трішки заспокоїтися. Пропоную поспостерігати за тихим, мирним життям у помешканні одного селища.

Отже, уявімо ідеальний порядок на просторій кухні: недавно вибілені стіни, чиста, ретельно наглянсована підлога, широка кухонна плита, акуратно пофарбована начорно, до блиску натертий посуд (мимоволі виникають думки про якусь смакоту), зручні дерев’яні стільці, пофарбовані зеленою фарбою та ще й полаковані. Ще тут є два крісла-гойдалки. Одне маленьке, на ньому лежить подушечка,