Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

— Нічогенька у вас негритянка, чоловіче.

— Ніби й справді нічого, — погодився Гейлі, випускаючи з рота кільце диму.

— Либонь, везете її на Південь?

Гейлі ствердно кивнув у відповідь.

— Перепродати там хочете?

— Я отримав велике замовлення від однієї плантації, — сказав Гейлі. — Вона, кажуть, непогана куховарка. Влаштується там на кухні або ж піде бавовну збирати. Має якраз підходящі для цієї справи довгі пальці. Так чи так, а на такому товарі я зароблю непогано.

Сказавши це, він знову запхав сигару до рота.

— А дитина? Кому вона потрібна на плантації? — поцікавився співрозмовник.

— Та я її продам за першої ж нагоди, — відповів Гейлі, прикурюючи другу сигару.

— Гадаю, за нього недорого попросите? — запитав пан, присідаючи на найближчий ящик.

— Поживемо-побачимо, — відповів Гейлі. — Хлопчик хороший: відгодований, міцненький!

— Та воно ніби й так, але ж поки його ще виростиш! Скільки клопоту, а витрат…

— Дурниці! Які там клопоти? Ростуть, як цуценята, самі по собі. Цей через якийсь місяць вже бігатиме.

— Є місце, куди можна його прилаштувати… У однієї пралі дитина втопилася у ночвах, поки та вивішувала випрану білизну. То було б непогано до неї віддати на виховання.

Певний час обидва рабовласники курили мовчки. Нікому не хотілося починати предметну розмову, адже програє той, хто називає ціну першим. Нарешті співрозмовник Гейлі зважився заговорити про основне:

— Адже більше десяти доларів за цього хлопчика ви не запросите? Вам аби з рук його збутися, — промовив незнайомець.

Гейлі заперечно похитав головою і красномовно сплюнув. А тоді, навіть не виймаючи сигари з рота, сказав:

— Ні і ще раз ні.

— То скільки ж ви хочете?

— Ще не думав. Може, й собі його на виховання залишу, — відповів Гейлі. — Хлопчик гарненький, здоровий. Через півроку за нього сто доларів дадуть, а через рік-другий за дві сотні відірвуть з руками. Тож зараз — не менше п’ятдесяти.

— Ви що, пане?! Де це бачено — п’ятдесят доларів за немовля!

Але Гейлі уперся на своєму, що підтвердив рішучим кивком голови і словами:

— Не спущу ані цента.

— Тридцять — моя остання ціна.

— Дідько з вами! — Гейлі сплюнув знову і уточнив: — Поділимо різницю — виходить сорок п’ять доларів — остаточна ціна.

Незнайомець трохи подумав і відповів:

— Гаразд, я згоден.

— От і домовилися! — вдоволено сказав Гейлі. — Де ви сходите?

— У Луїсвіллі.

— У Луїсвіллі? Просто чудово! Коли ми туди дістанемося, вже смеркатиметься. Дитя спатиме, а ви його обережненько… Ну, щоб без зайвого плачу… І справу буде зроблено. Я не люблю сліз, кому це треба…

Покупець засунув до кишені продавця обумовлену суму, а Гейлі запалив нову сигару.

Коли «Красуня-ріка» причалила на Луїсвіллській пристані, був ясний, тихий вечір. Жінка сиділа, притиснувши сонну дитину до грудей. Та ось сповістили: «Луїсвілл!», вона здригнулася, постелила свій плащ між двома ящиками і поклала дитину туди, а сама побігла до борта, сподіватись, що серед слуг, які вибігли до корабля, буде і її чоловік. Вона перегнулася через поруччя, уважно вдивляючись у кожне обличчя тих, хто стояв на березі. Інші пасажири, які теж підійшли подивитися на пристань, загородили від неї дитину.

— Саме час! — шепнув Гейлі, передаючи дитя його новому господареві. — Але прошу вас, обережно, бо розреветься, потім з мамцею клопотів буде!

Незнайомець обережно перейняв з рук Гейлі свою покупку і швидко розчинився у натовпі.

Коли корабель, крекчучи і фиркаючи димом, відплив від пристані, повільно розвертаючись, мати повернулася на своє місце. Дитини не було. Натомість на ящику сидів Гейлі.

— Де… Де він? — розгублено запитала жінка.

— Люсі, — сказав Гейлі, — Ти його більше ніколи не побачиш, і не сподівайся. Все одно їхати на Південь з дитиною не можна, а я продав твого хлопчика в хорошу сім’ю. Там йому буде краще, ніж з тобою.

У нашого работорговця було черстве серце. Знаєте, шановний читачу, якби ваше серце так само ретельно і мудро обробляли за спеціальною технологією зчерствіння сердець, то воно також стало б непробивним. Адже Гейлі діяв згідно рекомендацій політиків і проповідників, які тут, на Півночі, вчать простих смертних долати в собі всякі сентименти, забобони про родинні зв’язки негрів і співчуття до тих, кому випало бути рабами. Такі вчинки, який щойно здійснив Гейлі, вважалися благородними і навіть доброчинними. А ми з вами вже не раз мали нагоду переконатися, що він дуже «гуманний» работорговець!

Сповнений відчаю і німої муки, погляд жінки, яка назавжди втратила своє дитя, міг би смутити кого завгодно, але не Гейлі. До таких поглядів у нього виробився імунітет, він уже звик і до спотворених стражданнями темних облич, і до судомно стиснутих рук, і до нерівного дихання. Він вважав це невід’ємними від його бізнесу моментами. Та з цим неважко зжитися, коли у Північних штатах усім нав’язують думку про необхідність змиритися з такими нюансами рабства. Гейлі лише тривожило, чи не почне жінка істерики на увесь корабель, бо цього він дуже не любив.

Однак жінка не кричала. Цей удар виявився надто несподіваним. Вона ще не отямилася від першого, і другий її просто розчавив. Вона, мов підкошена, впала на ящик, дивлячись уперед незрячим поглядом, руки її знесилено опустилися і тепер безвольно звисали уздовж тіла. Мовби крізь сон долинали до неї людські голоси, гуркіт корабельного двигуна… Вона навіть не могла застогнати, щоб полегшити невимовний біль у серці. Зовні, як і після першого удару, вона виглядала цілком спокійною.

Работорговець, як і більшість наших політиків, міг бути людяним, але тільки якщо не треба було поступатися власною вигодою. Цього разу він теж вирішив висловити співчуття і почав:

— Послухай-но, Люсі. Спочатку буде важко, так, але ж ти розумниця і не будеш марно побиватися. Інакше просто не можна було.

— Припиніть, господарю, не треба! — ледве вимовила жінка.

— Ти молодець, Люсі, — продовжував Гейлі, — Я тебе кривдити не дам, сам підшукаю тобі на Півдні хороше місце. Ти ж така красуня, зможеш і чоловіка собі нового знайти…

— Дайте мені спокій, господарю! — не дала вона йому договорити.

Ці слова були сповнені такої туги, що навіть Гейлі зрозумів, що її й справді краще не займати. «Словами тут не зарадиш», — подумав він. Коли Гейлі пішов, жінка скрутилася клубочком і з головою закуталася у плащ. Работорговець тинявся палубою, час від часу зупиняючись і поглядаючи на неї. «Страждає… Одне добре, не голосить на увесь корабель, — роздумував він про себе. — Та нічого, звикне, і все буде добре».

Том був свідком цієї змови Гейлі і незнайомця, тож