Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

би ще багато міг сказати на цю тему, та корабель саме зупинився, і зацікавлені пасажири дружно посунули до борту.

— Ці двоє священики? — поцікавився Джон у пана, який ішов поряд із ним.

То й у відповідь ствердно кивнув головою.

Щойно опустили трап корабля, якась негритянка забігла по ньому, розштовхала натовп і кинулася туди, де сиділи невільники. Ридаючи, вона припала до грудей тієї покупки Гейлі, яка на аукціоні значилася як «Джон — 30», а їй була чоловіком.

Та чи варто розповідати їхню історію? Дуже часто, майже щодня, ми чуємо про розірвані шлюбні пута, про беззахисних людей, чиї долі нівечать заради своєї вигоди сильні світу цього. Ці історії чують ті, хто має серце у грудях, а не лише вуха на голові. Чують, та мовчать, надто довго мовчать. А ми не мовчатимемо. Хіба лиш цього разу… Цієї історії ми не переповідатимемо. Нехай собі попрощаються без сторонніх очей, це ж бо їхня остання зустріч!

Молодий священик, поборник добра і справедливості, спостерігав цю трагічну сцену, схрестивши руки на грудях. Він не міг залишатися байдужим до того, що бачив, тож звернувся до Гейлі глухим і водночас надривним голосом:

— Пане, як же ви змогли розпочати цей бізнес? Лишень погляньте на цих нещасних! Ось я їду до дружини і сина, і тішуся думкою про зустріч із ними… А той самий корабельний дзвін, який повідомить мені, що ця щаслива мить наближається, навіки розлучить знедолену молоду сім’ю. Згадаєте моє слово, Господь вас покарає за цей гріх!

Гейлі мовчки відвернувся від священика.

— Бачите? — сказав Джон, торсаючи работорговця за рукав. — Навіть слуги Божі не однаково розуміють його закони. Цей, наприклад, не обстоює прокляття Ханаану.

Гейлі щось буркнув собі під ніс у відповідь на іронічний тон скотаря.

— Окрім того, — не вгавав Джон, — цілком імовірно, що Бог мав на увазі зовсім не те, що говорив другий священик, і спитає з вас за ці вчинки тоді, коли ви станете, щоб звітувати перед ним.

Гейлі замислився і нервово пішов геть від балакучого Джона.

«Якби ж мені вдалося заробити хороші гроші на цій і наступній партіях! — думав він. — Треба припиняти цим займатися. Наш бізнес стає дедалі небезпечнішим». А щоб відволіктися від тривожних думок, він витягнув з кишені записник і заходився щось підраховувати. Таким чином не лише він заспокоював нечисту совість, а й інші, подібні до нашого работорговця.

А «Красуня-ріка» продовжила свій шлях. Пасажири розважалися кожен на свій смак: мужчини спілкувалися між собою, прогулюючись по палубі, читали, палили люльки, жінки займалися рукоділлям, а діти гамірно бавилися.

Третього дня річкової подорожі, коли корабель зупинився в одному з маленьких містечок штату Кентуккі, Гейлі зійшов на берег, бо мав тут деякі справи.

Том стояв коло борту (навіть у кайданах він міг потроху рухатися) і розгублено вдивлявся удалечінь. В якийсь момент він побачив, як Гейлі швидко крокує до причалу разом з незнайомою негритянкою. Охайна жіночка несла на руках маленьку дитину. За нею йшов негр із невеличкою валізкою. Жінка активно спілкувалася зі своїм носильником, а опинившись біля корабля, енергійно пройшла трапом. Пролунав дзвін до відправки, труба важко видихнула клубок пари, — і «Красуня-ріка» відчалила від берега.

Нова пасажирка нижньої палуби, спритно оминаючи мішки з бавовною, вибрала собі місце, примостилася і почала радісно забавляти дитину.

Гейлі зо два рази пройшовся від носа до корми, потім спустився на нижню палубу і присів коло новоприбулої. Він почав щось говорити їй упівголоса.

Том, який спостерігав за тим, що відбувається, помітив, як вираз обличчя жінки змінився з безтурботного на тривожний, а за мить вона вже затято про щось сперечалася з работорговцем.

— Я не вірю, не вірю жодному вашому слову! — почув Том. — Усе це брехня!

— Не віриш? На ось, переконайся, — сказав Гейлі, тицяючи їй якісь папери. — Це документ з підписом твого господаря. Я йому за тебе пристойну суму заплатив.

— Мій господар не міг так зі мною вчинити! Не вірю! Не вірю! — розгублено повторювала жінка.

— Звернися до будь-якої грамотної людини, нехай тобі прочитає, що тут написано… Будьте ласкаві, прочитайте вголос оцей документ, — звернувся Гейлі до пасажира, який саме проходив повз них. — Вона мені не вірить.

— Цей документ засвідчує, що негритянку Люсі і її дитину продано, — зачитав той, до кого звернувся работорговець. — Підпис: «Джон Фосдік». Складено за зразком.

Жінка заплакала так гірко, що на неї звернули увагу чимало пасажирів. Коло них зібрався натовп цікавих. Гейлі коротко пояснив суть справи.

— Господар сказав, що цей пан доставить мене до Луїсвілла, що там мене призначать кухаркою у той самий готель, де працює мій чоловік. Він сам так мені сказав. Хіба він міг так лицемірно брехати?! — жалілася жінка.

— Певно, міг. Він продав тебе, бідолашечко, це написано чорним по білому, — сказав їй співчутливо джентльмен, який прочитав документ. — Продав, розумієш!

— Ну продав то й продав! Годі про це, — відрубала жінка, миттєво опанувавши себе. Вона притиснула до грудей дитину, сіла на ящик, повернувшись до усіх спиною, і байдужим поглядом задивилася на ріку.

— От добре! Цього разу пощастило обійтися без істерик! — вдоволено сказав работорговець. — Міцний горішок.

Негритянка виглядала абсолютно спокійною. Її обличчя лагідно обдував вітерець, мов співчуваючи її лиху, а вітерцю, знаєте, байдуже, на яке чоло дмухати — біле чи чорне. Жінка бачила і чула усе, що відбувалося навколо неї: золоті брижі на воді, задоволені голоси, що лунали з верхньої палуби… Та їй до всього було байдуже, безвихідь каменем залягла їй на серце. Дитя товклося на її колінах, гладило по щоках, лепетало щось своєю дитячою мовою, ніби намагаючись вирвати зі смутку її душу. Раптом нещасна мати притиснула сина до грудей міцно-міцно, і крупні сльози покотилися на голівку бідолашної дитини, народженої у кайданах. Наплакавшись, жінка трохи заспокоїлася і знову почала бавити дитину, яка скакала і викручувалася у всі боки, не припиняючи ні на мить.

Зазначимо, що цей десятимісячний хлопчик комплекцією і рухливістю випереджав свій вік. Він був напрочуд жвавий.

— Не дитя — чудо! — сказав якийсь пан, що проходив повз них. Він зупинився, застромив руки до кишень і запитав. — Скільки йому?

— Десять з половиною місяців, пане, — відповіла мати.

Пан свиснув, щоб привернути увагу хлопчика, і дав йому льодяника. Дитина схопила цукерку обома руками і миттю запхала її до рота.

— Моторний! І кмітливенький! — він ще раз свиснув, а тоді пішов від них.

Обійшовши палубу, він побачив Гейлі (а саме його він і шукав). То й сидів на ящику і палив.

Пан черкнув сірником, і