Люсі Мод Монтгомері - Енн у Домі Мрії

всі боялися йому казати — раптом він би роззлостився, бо так рішучо був затявся жити й стільки всього наміркував, що восени зробить. Його жінка так собі подумала, що час йому сказати, і що ліпше, аніж я, ніхто йому не розповість, що він уже не оклигає. Ми з Генрі давні друзі — багато літ разом на «Сірій чайці» плавали. Ну от, і прийшов я, сів коло нього та й кажу, отак просто, бо коли вже треба сказати щось, то краще взяти, сказати й по всьому: «Друже, — кажу я, — здається, тобі велено рушати в останнє плавання». Кажу, а сам мовби як трушуся всередині, бо то паскудне діло — казати чоловікові, що він помре, коли сам він про це гадки не має. Але — вірте чи ні, пані Блайт, — він раптом поглянув на мене тими своїми чорними веселими очима, усміхнувся, аж усе лице йому взялося зморшками, та й каже: «Коли хочеш щось новеньке мені розказати, Джиме Бойд, то скажи те, чого я не знаю. А це я вже знаю з тиждень». Я від подиву й слова не можу промовити, а Генрі — той собі сміється. «Заходиш ти сюди, до мене, — каже він, — а лице скорботне, як надгробок, складаєш руки на животі й розказуєш такі запліснявілі новини! Курям на сміх!» «Хто тобі сказав?» — відповідаю я, мовби як трохи безглуздо. «Ніхто, — каже він. — Минулого вівторка я тут лежав, а заснути не міг, і знав, що то вже так і є. Доти лише здогадувався, а тієї ночі знав. Тільки вдав, що не знаю — заради жінки. І я хотів би сам побудувати ту клуню, бо Ібен цього не зробить, як треба. А тепер, Джиме, коли ти зняв з душі тягар, усміхнися та й розкажи мені щось цікаве». Отак воно. Усі боялися йому сказати, а він увесь той час просто знав. Дивно, як то дбає про нас природа, еге ж? — сама каже нам, що треба знати, коли слід. Я не розказував вам, пані Блайт, про те, як Генрі прохромив собі носа риболовецьким гачком?

— Ні.

— Ми з ним добре посміялися нині з тієї історії. То сталося зо тридцять літ тому. Вийшли ми якось у море ловити макрель — він, я та ще кілька наших друзяк. Славний був день — ніколи я не бачив у затоці такого косяка макрелі! Усі раділи, а Генрі — той був геть здурів, і хтозна-як собі той гачок устромив збоку в ніс. І ніяк було його не витягти — з одного боку зубці, з іншого — великий шмат свинцю. Ми хотіли тут-таки й відвезти його на берег, але Генрі як затявся — каже, мовляв, він іще не геть зовсім дурний, щоб кидати такий косяк, тож нікуди він не піде, хай навіть його правець ухопить. І тягав рибу, як навіжений, тільки час від часу стогнав. Аж ось нарешті косяк минув, ми зійшли на берег із добрим виловом. Тоді я взяв напилок і почав пиляти той гачок. Я пиляв так обережно, як міг, але чули б ви Генрі… ні, вам не слід було б того чути. Добре, що дам не було поблизу. Генрі зазвичай не лаявся, але чув якісь прокльони на березі — і тут він пригадав їх усі, і так на мене й вивергнув! Кінець-кінцем він заявив, що більше не може терпіти, а я не маю в серці любові Божої.[28] Ну, то мусили ми запрягти коня й повезти його до лікаря в Шарлоттаун — за тридцять п’ять миль, бо ж не було тоді поближніх лікарів, — а той клятий гачок так і стримів у нього з носа. А коли ми приїхали, старий лікар Креб так само взяв напилок і перепиляв той гачок, як намагався зробити я, тільки він нітрохи не дбав про те, щоб робити це помалу.

Відвідини давнього друга воскресили в пам’яті капітана Джима безліч спогадів, якими він тішився, не помічаючи нічого навкруги.

— Генрі запитав мене сьогодні, чи я пригадую, як старий отець Шиніки благословив човен Александра Мак-Алістера. Ще одна дивовижна історія — і вся до останнього слова правдива. Я сам був у тому човні. Якось вийшли ми на світанку до затоки — Александр і я. Та ще був із нами один француз — то, звісно, католик. А, бачте, старий отець Шиніки перейшов з католицької віри в протестантську, то його католики мовби як зневажали. Ну, отак сиділи ми до півдня на самому осонні, та нічого не могли вловити. Тоді зійшли на берег, а там був отець Шиніки, що вже ладнався йти геть, та й каже так собі дуже чемно: «Шкода мені, що я не зможу по обіді сам вийти з вами в море, пане Мак-Алістер, але я лишаю вам своє благословення. Ви вловите сьогодні тисячу рибин». Тисячі ми не вловили, зате вловили рівно дев’ятсот дев’яносто дев’ять — найбільше, скільки витримував маленький човник на всьому північному узбережжі. Дивно, так-таки є. Александр Мак-Алістер тоді запитав Ендрю Пітерса: «То що ти тепер скажеш про отця Шиніки?» «Теє, — відказав Ендрю Пітерс, — скажу, що в старого чортяки ще лишилися благословення». Добрий наш Боже, як то Генрі сміявся нині із цього!

— А чи знаєте ви, капітане Джим, ким є пан Форд? — поцікавилася Енн, завваживши, що потік спогадів на певний час ущух. — Подивіться на нього й угадайте.

Капітан Джим похитав головою.

— Я, пані Блайт, не вмію вгадувати… а все ж від найпершої миті сиджу та міркую собі: «Де я бачив ці очі?» — бо я їх напевне вже бачив.

— Згадайте давній вересневий ранок, — лагідно мовила Енн. — Згадайте корабель, що зайшов тоді в гавань — корабель, якого так чекали й уже не сподівалися діждати. Згадайте, як ви вперше побачили «Принца Вільяма» та майбутню дружину шкільного вчителя.

Капітан Джим зірвався на рівні ноги.

— Це очі Персіс Селвін! — мало не закричав він. — Але ви не її син… ви, напевне, її…

— Онук. Так, я син Еліс Селвін.

Капітан Джим кинувся до Оуена Форда і знову й знову почав тиснути йому руку.

— Син Еліс Селвін! Боже! Як я тішуся бачити вас! Часто я думав, де тепер живуть нащадки шкільного вчителя. Тут, на острові, нікого вже з них не лишилося. Еліс… Еліс… перше дитя, що народилося в їхньому домі. Жодне дитя своїм батькам ніколи не приносило стільки щастя! Я сотні разів чукикав її на