Еріх Марія Ремарк - Життя у позику

і не відкрили «право на щастя», — підтвердив Пестре. — Від гільйотини нікуди не сховаєшся.

Ліліан випила вино.

— Чи це все часом не є лише довгою прелюдією до тієї пропозиції, яку ви мені маєте намір зробити, — стати вашою метресою?

Пестре зберіг незворушність.

— Можете називати це як завгодно. Я пропоную створити для вас такі умови, яких ви потребуєте. Чи, вірніше, такі умови, які, на мою думку, личать вам.

— Дати каменю відповідну оправу?

— Оправу, якої гідний дуже коштовний камінь.

— І я мушу погодитися, бо я в глибокому відчаї?

— Ні, бо ви надзвичайно самотні. І надзвичайно мужні, мадемуазель. Прийміть мої компліменти! І пробачте мене за наполегливість. Але діаманти такої чистої води зустрічаються украй рідко.

Пестре поставив келих на стіл.

— Хочете послухати останні вісті про перегони в Італії?

— Тут? У «Максимі»?

— Чом би й ні? Альбер, тутешній господар, виконує і не такі забаганки, коли захоче. А він захоче, якщо справа стосується вас. Я це відразу зрозумів, Альбер має набите око.

За кілька хвилин з’явився офіціант з невеликою пляшечкою. Він поставив на столик чарки і налив. У ту ж мить повіяло запахом ранкового літнього саду.

— Стара малинівка, — сказав з пієтетом Пестре. — Ще більша рідкість!

«Що б він вчинив, — подумала Ліліан, — якби я йому вилила цю наливку на його набундючену мармизу? Мабуть, сприйняв би це з розумінням і прокоментував якоюсь вагомою думкою». Вона його не зневажала, навпаки, вважала, що він настільки ж приємний, як лагідне снодійне, і слухала його з увагою. Він для неї був уособленням протилежного боку екзистенції. Він сублімував свій страх перед життям в культ естетичного цинізму, а з небезпечних гірських шляхів пробував робити паркові доріжки. Нічого це не змінювало. Коли вона вже чула це все в схожій формі? Звичайно, на Сицилії в Леваллі. Щоб так жити, потрібно багато грошей і мало серця. Такі люди не їздили з Брешії до Брешії, вони сиділи в Брешії, роблячи вигляд, ніби перебувають у Версалі початку XVIII сторіччя.

— Мушу йти, — сказала.

— Як часто ви це говорите, — сказав Пестре. — Це надає вам нездоланної чарівності. Це ваша улюблена фраза?

Поглянула на нього.

— Якби ви тільки знали, як мені хотілося б залишитися, — повільно сказала вона. — Я згодна бути бідною і самотньою, аби лише залишитися! Залишитися! Усе інше — брехня і мужність відчаю.

Ліліан попрохала висадити її під готелем. Схвильований портьє вибіг напроти.

— Клерфе на дванадцятому місці! Обігнав шість конкурентів. Диктор казав, що він чудово їздить уночі. Келих шампана, щоб відсвяткувати це свято?

— Ніколи не треба зарано частуватися. Автогонщики забобонні.

Ліліан посиділа з хвилину в темному холі.

— Якщо далі так їхатиме, завтра вранці буде знову в Брешії, — сказав портьє.

— Мабуть, так, — відказала Ліліан і встала. — Піду ще вип’ю кави на бульварі Сен-Мішель.

Її трактували там уже як постійного гостя. Офіціант наглядав за нею, Жерар її очікував, він мав ту гарну властивість, що завжди був голодний, Ліліан, поки він був занятий їжею, поринала у роздуми. Вона обожнювала дивитися на вулицю, де борюкалося життя з гарячими і похмурими очима. Важко було вірити в безсмертну душу кожної людини, дивлячись на цей безконечний потік. Куди душі мандрували пізніше? Чи розпадалися так само, як тіла? А може, поверталися в такі ось вечори повні прагнень, насолод і розпачу, живцем розкладаючись і благаючи в беззвучному страху залишити їх самими собою, а не перетворитися на духовний гній, на якому виростуть душі нових людей, щойно бездумно зачатих за тисячами вікон?

Жерар припинив нарешті їсти. Останньою стравою був шмат чудового сиру.

— Цікаво, що такий грубий тваринний процес, як поглинання підсмажених шматків трупів тваринних молочних продуктів, які напівзапліснявіли, зачіпає найпоетичніші струни в душі людини, примушуючи складати гімни, — прорік Жерар. — Це завжди дивує і втішає мене.

Ліліан розсміялася.

— З Брешії до Брешії.

— Я не розумію цієї прозорої і простої думки, але вона здається мені безперечною. — Жерар випив залпом свою каву. — Вона навіть глибока. З Брешії до Брешії! Так я назву наступну збірку своїх віршів. Сьогодні увечері ви мовчазні.

— Не мовчазна, лише без слів.

— З Брешії до Брешії?

— Більш-менш так.

Жерар кивнув і понюхав свій коньяк.

— То така думка, яка стає щораз кращою. Вона провадить до дуже багатьох дрібних формулювань, які були колись глибокі, як шахти, і, мабуть, ще є. Хвилину тому я боявся, що ви у своїй заклопотаності вишкрябаєте якесь безглуздя в стилі кухарки.

Ліліан усміхнулася.

— Як швидко ви усе підсумовуєте!

— Надто швидко. — Жерар скорчив кислу міну. — Надто швидко, щоб це пережити. — Потягнув чималий ковток коньяку. — Якщо ви це справді пережили, то вам залишаються лише три речі.

— Аж стільки?

— Вступити до буддистського монастиря, збожеволіти або померти, при цьому найдоречнішою була б смерть з власної руки. Самознищення є, як відомо, одна з трьох речей, якими ми вивищуємося над тваринами.

Ліліан не поцікавилася про дві інші.

— Є ще четверта. Наше нещастя полягає в тому, що ми віримо, буцім маємо право на життя. Але ми не маємо його. Якщо це усвідомити, справді усвідомити, то багато гіркого меду набере раптом солодкого смаку.

Жерар мовчазно засалютував, піднявши обидві руки вгору.

— Хто не очікує нічого, ніколи не буде розчарований. Остання з дрібних премудростей!

— На сьогоднішній вечір остання. Найпрекрасніша мудрість вмирає за ніч. Скільки трупів змітають наступного ранку! Дивно, скільки різних речей звучить після заходу сонця. Я мушу вже йти.

— Ви завжди це кажете, але потім приходите знову.

Поглянула на нього з вдячністю.

— Правда? Дивно, що тільки поети це знають.

— Вони також цього не знають, мають лише таку надію.

Ліліан йшла уздовж набережної Ґранде аж до набережної Вольтера. На вулиці Сени вона побачила, що хтось лежить на землі. Думала, що то якась пиячка, і обминула її, але щось у позі тіла жінки змусило її повернутися. Хотіла її принаймні витягнути усю на хідник, щоб не переїхало якесь авто.

Жінка була мертва. Її відкриті очі дивилися непорушно на Ліліан в слабкому світлі ліхтаря. Коли підняла її за плечі, голова жінки опала назад і з глухим стуком вдарилася об бруківку. Ліліан скрикнула, їй здалося, що завдала померлій болю. Безпорадно роззирнулася, не знала, що робити. Раптом побачила чоловіка, що наближався. На момент завагалася, після чого швидко вийшла йому напроти.

— Жераре! — сказала з подивом і полегкістю. — Звідки ви знали?

— Я йшов за вами. Це право поетів весняними вечорами.

Ліліан похитала головою.

— Там лежить мертва жінка! Прошу підійти!

— Мабуть, п’яна.

— Ні, вона не живе. Я знаю,