Карл Брукнер - Золотий фараон

СОТНЯ ВІСЛЮКІВ, НАВАНТАЖЕНИХ ЗОЛОТОМ

Наче колона, стояв Абделад Ахмед серед юрби цікавих. За ніч він перетворився на поважну особу. Тепер він виліз на великий камінь, що в давнину правив за частину підмурка якоїсь робітничої халупи перед Рамсесовою гробницею. З цього постаменту єгиптянин злазив, тільки як втомлювався відповідати на нескінченні питання. Якусь мить він тоді відпочивав, сидячи на тому камені, немов на троні, серед юрби туристів.

— Чи правду кажуть, — допитувався худющий американець, — ніби фараонів саркофаг викуто із щирого золота? Скільки доларів він коштує? _

Абделад зневажливо глянув на американця. Черевики закурені, мабуть, прийшов у долину пішки. Або скупердяга, або звичайнісінький турист. Од такого чайових ніколи не матимеш.

— Мені не дозволено розповідати, — відказав Абделад.

Літня пані краще збагнула, як викликати його на розмову. Потай тицьнувши монету в його брунатну руку, вона прошепотіла:

— Покажіть мені, голубе, фараонову скарбницю, я дам вам тоді три англійських фунти.

Абделад з жалем показав на землю:

— Усе засипано, міледі. Глибоко в землі..

Супроводжувач літньої пані встряв у розмову. Його вуса під довгим гострим носом настовбурчилися і стали схожі на щітку для черевиків.

— Ви, ви не смієте нам казки розповідати. У Луксорі навіть хлопець-ліфтер у готелі знає, що ви знайшли підземний палац, до якого веде таємний хід.

Абделад посміхнувся і стенув плечима:

— Хай хлопець-ліфтер покаже мені таємний хід. Я тоді щиро радітиму.

Наперед пропхався якийсь чоловічок. Сухорлява шия стирчала в нього з твердого коміра, наче тичка до квасолі. На горбатому носі тремтіло пенсне в золотій оправі.

— Де містер Картер? — збуджено вигукнув чоловічок. — Мені треба негайно з ним поговорити. Можу довести, що гробницю, яку нібито відкрив він, знайшов іще п'ятнадцять років тому сер Вільям Фліндерс Петрі.

Він оглянув юрбу, що його оточила, і пояснив, піднявши догори вказівного пальця:

— Авжеж, шановне панство! Вам запаморочили голови. Немає ніякої Тутанхамонової гробниці, бо її взагалі не було. Я можу і це довести.

Із шкіряного портфеля, повного книжок та рукописів, чоловічок видобув фоліант і переможно замахав ним у повітрі:

— Тут, на п'ятсот сорок другій сторінці, ви можете прочитати, що я сам написав про гробниці…

Поки чоловічок говорив, прибіг молоденький репортер, притьмом наставив фотоапарат на промовця і клацнув.

— Знову мені пощастило! — задоволено промурмотів він. — Я й не сподівався так швидко знайти Говарда Картера.

Потім він теж сунув монету Абделадові в руку:

— Це вам, любий друже. А тепер скажіть швиденько: скільки скринь із золотом знайдено в гробниці? Люди в Каїрі кажуть, начебто десять. А мені здається, скринь куди більше, чи не так?

— Там золота стільки, що стало б навантажити сотню віслюків, — відповів замість Абделада Ахмед Гургар. І, весело підморгнувши, додав: — А ці віслюки — родичі отих людей у Каїрі.

ЛЕДІ КАРНАРВОН НЕ ХОЧЕ ЧЕКАТИ

Напружено вдивлявся Картер у пароплав, що саме підходив до причалу Александрійського порту. Серед численних пасажирів, що стояли на борту пароплава, він досі не бачив того, кого так нетерпляче ждав. Знову витяг зім'яту телеграму: «Гадаю двадцятого прибути до Александрії. Карнарвон».

Невже лорд відклав подорож? Це означатиме знову нестерпне чекання. З п'ятого листопада дні тяглися наче в уповільненій кінострічці. А вночі думки не дають заснути. Чим стане для нього відкриття гробниці — поразкою чи тріумфом? Чи це Тутанхамонова гробниця, чи просто схованка?

Картер тихо застогнав. Якби не його зобов'язання щодо лорда Карнарвона, він уже кілька тижнів тому дізнався б про все напевне. Але лорд щедро сплачував усі видатки по розкопках і тому мав безперечне право бути присутнім, коли відкриватимуть гробницю. Тільки хай би вже нарешті приїхав!

Картерові паморочилося в голові, коли він згадував про ті стоси листів, телеграм, вітань і запитів з усього світу, що височіли на його письмовому столі. Він не міг собі пояснити, чому звістка про його знахідку дістала такий відгук в усьому світі. Адже він ще нічого не знайшов, крім запечатаного входу. Правда, з давніх-давен Долина царів вабила до себе туристів із різних, навіть далеких країн. Ще понад дві тисячі років тому грецькі й римські мандрівники відвідали й описали Бібан-ель-Мулук. Таємничі гробниці фараонів уже за тих часів збуджували уяву чужинців. І, власне, хіба не відбувалися в тій скелястій долині дивовижні пригоди? Сама тільки історія плюндрування гробниць могла б бути темою захоплюючого роману.

Які драматичні події сталися, наприклад, коли в скелі вирубали гробницю для фараона Тутмоса Першого! Головний царський будівничий того часу Інені у своєму життєпису, що він викарбував на стінах власної гробниці, хизуючись, повідомляв: «Я сам-один наглядав спорудження скельної могили для Великого володаря. Ніхто цього не бачив, ніхто цього не чув». Це означало, що всі робітники й невільники, які брали участь у таємній будові близько 1550 року до н. е., за наказом Інені замовкли навіки.

Та чи довго оберігався могильний спокій Тутмоса Першого? Його гробницю знайдено 1899 року. В ній стояв порожній кам'яний саркофаг…

Картер отямився від своїх думок. Юрба людей оточила його і потягла за собою. З трапа сходили перші пасажири. Носії кинулись їм назустріч, галасливо пропонуючи свої послуги. Торговці килимами кидали свій крам чужоземцям під ноги, вихваляючи його як найкращий, найкоштовніший, найдешевший у світі, і правили неймовірні ціни. Тубільні юнаки таємниче шепотіли: «Старожитності! Старожитності!» — і показували речі, в яких тільки наївний новачок не міг би розпізнати підробку. Гіди, наче бджолиний рій, оточували туристів. Міняйли силувалися перекричати один одного.

Картер, якого штовхали з усіх боків, нараз голосно гукнув. Лорд Карнарвон, спираючись на руку леді, шкандибав трапом униз. Ще здалеку він вітально підніс вільну руку.

— Картере, чортяко! То ви все-таки знайшли гробницю? Всі англійські газети пишуть про це небувале відкриття. Вітаю вас!

Леді сяяла.

— Містере Картер, я ніколи не забуду, що ви не відкривали входу до гробниці, чекаючи нас.

— Сподіваюсь, ми не зазнаємо розчарування, — пригнічено мовив Картер.

І раптом усі причаєні в ньому сумніви пробилися на волю.

— Ви не знаєте, міледі, як важко мені було в останні дні залишати вхід замурованим. Бували години, коли я ледве міг перебороти в собі нестримне бажання схопити лом і нарешті впевнитися, чия то гробниця.

Лорд глянув здивовано:

— На вашому місці я так і зробив би. Ви знайшли гробницю, тож маєте право на це.

— Не слухайте його, містере Картер! — крикнула леді. — Він залюбки полетів би сюди, аби якнайшвидше дістатися до Єгипту. А я останні ночі майже не