Ізабелла Сова - Терпкість вишні

риси обличчя за сім хвилин“. Нафарбувавши губи, я вже можу їх розтулити і проковтнути імітацію сніданку (справжній сніданок я споживаю в товаристві так званих товаришок по роботі). Швидко заїдаю вчорашню булку бордовою помадою. Ковток кави — і о шостій тридцять вибігаю з хати. В останню мить залітаю у приміський, і ми мчимо. За зупинку до фабрики швидко дофарбовую недоїдені фрагменти обох губ. Пора виходити. Пунктуально о сьомій я відзначаюсь у списку й нарешті можу вмостити сідниці у своєму брудно-жовтому фотелі. Рівно о десятій перерва на другий сніданок. Булочка й ячмінна бурда, вигадливо названа кавою. О дванадцятій похід до клозету. А ще через дві години ланч, тобто вчорашня булка із сиром й листком прив’ялого салату, запита холодною ячмінною бурдою. Потім напружені розрахунки. Нарешті є! Третя! Ми всі кидаємося до дверей. Можна закреслити черговий день».

* * *

Я віддала зошит татові.

— Понуро.

— То спробуй це.

Тато випорпав із течки і вручив мені кілька пожовклих сторінок машинопису.

«Числа

Він познайомився з нею в клубі. Вона сиділа поряд, бавлячись рожевою соломинкою.

— Гарна сукенка, — сказав він.

— Дякую. — Вона не потупила очей і не відреагувала нервовим хихотінням, як усі дівчата її віку.

— Особливо ті цятки. Вони виглядають, наче намальовані, — тягнув він далі.

— Бо вони і є намальовані, — сказала вона. — Фломастером, — додала, спокійно цмулячи свій коктейль.

— А що з ними буде після прання?

— Не знаю. Я подумаю про це завтра.

Через тиждень вона переїхала до нього, а ще через два місяці вони одружилися. Вона була не така, як більшість дівчат. Захоплювала його своїми ідеями. Йому подобалися стіни, розмальовані зеленими ліанами, й важка рибальська сітка, задрапірована на вікні замість фіранки. Він мав дещо сумнівів щодо наклеєного на шиби листя, але вона пообіцяла, що перед зимою його змиє. Якось він повернувся з роботи раніш і захопив її навпочіпки, з пензлем у руці. Вона саме перефарбовувала його улюблений світло-сірий килим. На зелений, під колір ліан. Тоді вони вперше посперечалися. Наступна сварка вибухнула через тиждень. Він уранці квапився на конференцію. Нервово носився по хаті в пошуках своїх окулярів. Знайшов їх урешті в лазничці. І тільки на роботі виявив на склах великі, широко розплющені очі, намальовані водостійкою тушшю. Тремтячим пальцем накрутив номер домашнього телефону.

— Добре, що я тебе застав, — процідив він.

— Щось трапилося?

— Ні, я тільки маю до тебе прохання! Якщо ти вже мусиш щось псувати, то обмежся своїми речами! Мої лиши у спокої! — він поклав слухавку.

Він повернувся додому на кілька годин пізніше, ніж зазвичай. Думав, що захопить її у сльозах чи набурмосену. А вона лягла спати. Отак просто, начеб нічого не сталося. Але вона вже більше ніколи не торкалася його речей. Що не означало, що покинула нищити свої. І весь час про щось забувала: покласти цукор, вимкнути світло, перекрити газ. Через рік спільного життя він став втрачати терпець. Чимраз частіше робив їй зауваження і критикував на кожному кроці.

— Чому ти зіпсувала всі свої помади? Знаєш, скільки вони коштували?

— Я хотіла створити свій улюблений колір.

— Ти вже, здається, проводила подібні досліди з парфумами, — він сховав обличчя в долонях і зітхнув. — Чому ти не можеш бути, як усі?

— А що означає „як усі“?

— Нормальною, звичайною!

— Тобто пересічною?

— Тобто такою, котра не малює на стінах і не експериментує з косметикою, бо для цього є хіміки! — закричав він.

— І що ще? — тихо запитала вона.

— Хіба ти не розумієш, що поводишся, як дитина? Пишеш на дзеркалі, тнеш дорогі сукенки!

— А що я маю робити? Ти ходиш на роботу, а я? Цілий день сиджу в тому великому порожньому домі сама як палець. День у день, від світання до смеркання! Скільки можна витріщуватись у вікно або читати книжки?

— У тому великому порожньому домі, як ти кажеш, є багато занять. Поки я заробляю, ти могла б вимити вікна чи зварити порядний обід. Скільки разів ти спекла пиріг, не забувши додати борошно? Скільки разів тобі вдалася печеня?

— А коли я мала вчитися? Ми одружилися, коли я ледве закінчила школу!

— Інші вже в початковій школі вміють пекти торт! — злостиво кинув він. — Хіба мама тебе не навчила?

Тиждень вони не розмовляли. Врешті вона першою простягла руку на знак злагоди й пообіцяла, що постарається стати нормальною. Слово „нормальна“ вона вимовила з легкою іронією. А може, це йому тільки здалося?

Минали місяці, і він із задоволенням помітив зміни на краще. Вона покинула викладати візерунки на скибках хліба й рисувати квіти на сукнях. Без слова повісила звичайні білі фіранки у своїй кімнаті й викинула всі засушені квіти, які досі захаращували стелаж. Найважче було з дірками. Уві сні вона брала до рота краєчок ковдри і прогризала в напірнику маленькі круглі дірочки, як міль. Але проспавши рік без напірника, відучилася стискати край ковдри зубами.

Вони більше не сварилися. Час од часу він ще робив їй зауваження, а вона мовчки їх приймала. Чимраз рідше запитувала, як їй одягнутись і що зварити на обід. Бо знала, що він відповість. А виконування обов’язків виходило в неї дедалі вправніше. Через п’ять років шлюбу вона досягла ідеалу. Коли він заходив додому, вона саме ставила тарілку на стіл, наперед підклавши серветку, щоб не лишалися сліди на стільниці. Відтак наливала два ополоники супу. У понеділок томатного, у вівторок крупнику, в неділю бульйону. Щодня пилососила весь дім. Щотижня міняла постіль, а щомісяця мила вікна. Так, як він любив. У лазничці халати, рушники й флакони з косметикою гармоніювали за кольором із блакитними кахлями. Навіть мило було блакитне, її спальня виглядала, наче в ній ніхто не жив. Вона була анонімною, як номери в готелях: прості світлі меблі й бездоганно застелене ліжко. Жодних фотографій чи сувенірів. Увесь її гардероб складався з одягу трьох кольорів: сніжно-білого, чорного й малинового. Такого ж відтінку помада й лак для нігтів. Вона пахтіла завжди однаково. Три роки носила ту ж саму зачіску: ідеально укладені чорні кучері до плечей. За чотири роки її вага не змінилась і на сто грамів. Коли вони влаштовували прийоми, його колеги присвистували від захвату. А сам він усміхався, згадуючи колишню схибнуту дівчину.

Його трохи засмучували кілька дрібниць. Він ніколи не знав, про що вона думає. Вона мала непроникне обличчя акторок театру кабукі. З чорними луками брів і порцеляновою шкірою, такою гладкою, наче хтось вистелив її целофаном. Навіть дивлячись йому просто у вічі,