Ізабелла Сова - Терпкість вишні

— Нічого! — божився Травка. — Тільки те, що зав’язав із травкою. І взагалі з наркотою.

— І справді, — зауважила Вікторія. — Тебе вже тиждень не супроводжують випари.

— А мені вже тиждень чогось бракувало, — озвалася Мілена. — А я не знала, чого саме.

— То вже знаєш, — зітхнув Травка, нервово скубаючи ліву брову. — А я нарешті знаю, що Марія анітрохи не збирається повторювати історію Маріанни. Мабуть, я мушу її розлюбити. Тільки от як це зробити?

Ще через два дні

— Що він такого тобі сказав? — діставала Марію Мілька. — Окрім того, що виставив на посміховисько в «Ікеї»?

— Нічого, — присягнула Марія. — Тільки те, що зав’язує з наркотою. Він вирішив жити винятково коханням.

— Хіба це погано?

— А хто мене буде утримувати? Хто зароблятиме на мої артистичні пошуки? І різноманітні, ще не виявлені захоплення?

На це питання ми не потямили відповісти.

— Я думала, що коли ти сама ширяєш у верхньому шарі атмосфери… — нарешті обізвалася Мілька.

— Певно, що ширяю, але це не означає, що мій хлопець повинен мене наслідувати, — пояснила Марія. — Нехай зостається на землі, щоб сплачувати рахунки.

* * *

— Ну і вилізло шило з мішка, — підсумував Ірек. — Тобто так звана артистична натура Марії.

— А може, Марія має рацію. Адже хтось мусить ходити по землі, щоб хтось мав змогу ширяти в підхмар’ї.

— Якщо Травку влаштує такий розклад.

— А тебе?

— Якби я закохався, то хтозна. Але для себе самого я цього не хочу. Може, з погляду людей успіху я і є невдахою, але мені чомусь не хочеться ганяти спортивною тачкою й захаращувати апартаменти дорогим мотлохом.

— І ти ніколи не мав такої спокуси?

— Коли я маю спокусу, то закидаю у «відик» фільм із вісімдесятих років або який раніший. Помилуюся на меблі з попередніх епох, кутасті тачки й неоковирну музичну апаратуру, сьогодні таку смішну й нікчемну, а тоді вершину марень. І мене зразу попускає. Не варто вбивати заради предметів, які колись смішитимуть наших дітей.

— Я тобі заздрю, Іреку, — зітхнула я. — У тебе все так упорядковано і ти знаєш, що в житті важливо.

— Якби я знав, то не мусив би втікати у світ віртуальних потвор.

Спекотне свято трудящих

Ми сиділи в Ірековій кімнаті, завзято сперечаючись, де б то провести довгі вихідні, коли зателефонував тато.

— Ну то один день позаду, — сказала я, намагаючись сховати за спину тремтячі долоні із забинтованими подушечками. — Тато просив, аби я приїхала. Він хоче серйозно поговорити.

— Може, нам поїхати з тобою? — озвався Ірек, шпортаючись у шнурах під столом. Знати, фокус із непригвинченою стінкою корпусу йому не вдався.

— Ні, йдеться про маму. Схоже, вона дуже змінилась. І тато непокоїться.

— То повертайся швидше, бо ми помремо з туги, — крикнув Ірек.

* * *

За годину я сиділа в рідній кухні. А тато навпроти мене. Якийсь блідіший і дрібніший, ніж три місяці тому.

— Я вже й сам не знаю, з чого почати… — Він нервово розкладав за розмірами кухонне причандалля. Спершу ополоник, потім ніж для хліба, ніж для м’яса, відтак кілька виделок і ложок, а насамкінець ножик для сиру.

— Може, з того, коли ти помітив тривожні зміни?

— Надто пізно, — буркнув він. Окинув заплаканими очима кухонне причандалля й поправив середню виделку.

— Тобто коли саме? Півроку тому? — не вгавала я. Бо пригадала собі нетипову мамину поведінку на Різдво.

— Вперше, здається, на свята. Пам’ятаєш Святий вечір у Мар’яна? — Я кивнула. — Такий сором. Але це була тільки увертюра до справдешнього концерту, — зітхнув він. — Потім, на День святого Валентина, вона подарувала мені «Сто років самотності» Маркеса. Я повинен був здогадатися, що тут щось негаразд, судячи з назви.

Він повинен був здогадатися вже п’ять років тому, коли одержав на Валентина «Драстуй, смутку». А потім почергово: «Ласкаво просимо до мавп’ячого розплідника», «Будинок духів» і «Смерть прекрасних сарн».

— А потім, — вів далі тато, бавлячись ножиком для сиру, — перед Великоднем вона почала мити вікна.

«Стандартна поведінка перед святами», — подумала я, але не обривала тата.

— Бачила б ти, як вона їх мила, ті вікна. З такою люттю! Мало не розтовкла шиби!

— Може, вона поспішала?

— Може, — погодився тато. — Я навіть зробив їй зауваження, що вона так недбало їх протирає. Що тільки ляпне ганчіркою посередині й біжить далі. Знаєш, що вона мені відповіла?

— Що?

— Чекай, чекай. Я зараз тобі прочитаю… — Він витяг із шухляди синю папку. — Цитую: «Тішся, що я хоч це роблю, бо наступного року вихухаю посередині маленьку дірочку і то тільки в кухні, де я мешкаю, працюю й животію».

— Сильно, — визнала я.

— А на Великдень спекла тільки свій улюблений сирник. «Ти завжди буркотів, що в нас забагато їжі, — пояснила вона, — то нехай нарешті буде по-твоєму». У Велику Суботу подала на стіл колу й соломку.

— Колись, — пригадала я, — вона лякала, що влаштує нам свята на сучасний манер, якщо ми гребуємо традицією.

— Я пам’ятаю. Але я думав, що все закінчиться погрозами.

— І вона навіть не почастувала тебе сирником?

— Послухай, що було далі. Я подивився на ту соломку і не зронив ані слова. А Крися відкраяла собі величезний шматок сирника і взялася його поглинати. Я витримав дві хвилини й запитую: «А для мене буде щось солодке?»

— А мама?

— Спокійно проковтнула й каже: «Спочатку наїсться королева бджіл, а як зостанеться щось для трутня, то я тебе покличу».

— Ну-ну, — сказала я, не приховуючи подиву.

— А потім я знайшов її щоденник.

Він так зашарівся, що я зрозуміла, що він не тільки знайшов, але й прочитав. Я кинула на нього осудливий погляд.

— І що?

— Я знаю, що не повинен був цього робити. Я присвятив цьому цілий розділ у «Вихованні без стресів», дві статті для конференції про загрози для сучасних педагогів…

Ну так, справжній тато. Геній порад і теоретичних розв’язань проблем.

— І що вона там написала? — обірвала я його.

— Візьми прочитай. — Він подав мені ксерокопію уривка з маминого щоденника. Який стосувався її роботи.

«Робота

Протягом п’ятнадцяти років я просиджую той самий брудно-жовтий фотель у відділі кадрів Державної фабрики паприкашів, рахуючи тижні до пенсії. Щодня від сьомої до п’ятнадцятої нуль-нуль. Раніше, о шостій, я прокидаюся з жахом, що це вже все. Що треба виборсуватися з пухового кокона й розпочинати черговий день боротьби за вогонь. Але спершу коротке розігрівання під душем. Коли змиваю рештки сну й мила, надходить час на короткі, хоча й інтенсивні пошуки колготок і чистих черевиків. Потім забава а-ля „Нові