Зенон Косидовський - Коли сонце було богом

мистецтво й література досягли свого найвищого розквіту. Провадячи завойовницькі походи на схід, захід і південь краю, фараони створили велику імперію світового значення, вони будували нові зрошувальні канали, налагодили торговельні зв’язки з Крітом і Пелопонесом.

Зростали багатство та могутність панівних класів, і водночас посилювалось гноблення й зубожіння широких народних мас. В одному папірусі читаємо: «Половину хлібів нищать шкідники, гіпопотами пожирають другу половину, в полі повно мишей, прилітає сарана. А тут на берег приходить збирач податків, оглядає ниву, його помічники стоять з киями в руках, а негри з різками: давай зерно. Якщо його немає — б’ють хлібороба… в’яжуть його й кидають у канал… в’яжуть жінку й дітей».

Близько 1780 року до нашої ери країну знову охопили революційні заворушення. Тим разом повстали не тільки селянські маси, але й ремісники та солдати в містах, а також раби у великих землеволодіннях. Революція була кривава й переможна. На деякий час поневолений люд захопив державне кермо в свої руки.

Картини цієї революції дійшли до нас у розповідях двох єгиптян — багача Іпувера і жерця Нафереху. Ось деякі цитати з їхніх записів: «Царську столицю взяли за годину. Самого царя. бідаки захопили в полон. Придворних повиганяли з царських будинків. Сановників повбивали, забрали їхні документи». В іншому місці читаємо: «Бідний став господарем багатств і якщо раніше не міг справити собі сандалів, то тепер він — володар скарбів. Дитина панії стала дитиною служниці». Найреалістичнішу картину революції дає нам третя цитата: «Той, кому ніде було голову схилити, став хазяїном ложа, хто не мав човна — тепер власник корабля, у кого не було шматка хліба, той має комори зерна…»

Одразу ж після революції настав час, найлихіший в історії Єгипту. На ослаблену чварами країну напали семітські племена гіксосів і з блискавичною швидкістю завоювали її. Загарбники примчали на колісницях, запряжених кіньми, яких у Єгипті ніколи не бачили. Узрівши цих прудких чудовиськ, охоплені жахом єгипетські піхотинці панічно втікали.

Завойовники були неотесаними варварами й поводилися в підкореній країні нечувано жорстоко. Вони палили міста, руйнували храми, а до людей ставилися як до робочої худоби. Через сто років у поневоленого народу увірвався терпець, єгиптяни повстали й під проводом фіванського князя Амозіса І вигнали загарбників із своєї країни.

З того часу починається третій великий період розвитку й могутності Єгипту; історики назвали його «Новим царством». Амозіс вступив на трон як перший фараон сімнадцятої династії і обрав собі за столицю місто Фіви. Але нас більше цікавить вісімнадцята династія, яка панувала 1580–1350 рр. до нашої ери.

Фараони цієї династії були великі завойовники, вони вели численні загарбницькі війни й підкорили собі всю Сірію аж до Євфрату та північну Палестину. Так, наприклад, Тутмос III провів сімнадцять воєнних. походів на Сірію і захопив величезну здобич — багато худоби, полонених, золота й срібла. Ці фараони завоювали також Нубію аж до четвертого порога й загарбали тамошні багаті золоті копальні. Хетти, вавілоняни й ассіріяни мусили платити їм щорічну данину.

Проте воєнна здобич збагатила тільки царя, аристократію і касту жерців. Палаци й храми потопали в небувалій розкоші. Слава про це багатство розійшлася по всьому тодішньому світі.

Але безперервні війни дощенту розорили єгипетських селян, які повинні були платити дедалі більші податки на утримання війська й давати стільки солдатів, що кінець кінцем нікому стало обробляти землю. Не маючи вже людських резервів, Аменхотеп III змушений був перейти на виключно мирну політику. Тридцять шість років його панування належать до найблагословенніших часів історії Єгипту. Цей фараон одружився з жінкою не царського роду — відомою вже нам Тейє, у могилі якої знайдено мумію Ехнатона.

Коли з'явився на світ його син, майбутній Аменхотеп IV, політичне становище в країні було досить напружене. Поруч з фараоном виросла друга, небезпечна для нього сила — розбагатіла аристократія й каста жерців у Фівах. Найвищий жрець за своїм становищем був також намісником, тобто фактично тримав у своїх руках владу над усім Єгиптом. Аменхотеп III і його дружина Тейє за допомогою інтриг намагались обмежити його вплив, але відкрито виступити проти нього не могли, бо не мали в країні на кого спертися: трудящі маси були переповнені революційними традиціями і не підтримали фараона.

Єдиний їхній син, майбутній Аменхотеп IV, не подавав надії, що доведе цю боротьбу до переможного кінця. То був кволий і хворобливий хлопець, який любив самітність і почував себе зовсім чужим серед двірцевих інтриг та урочистих церемоній. Малюнки на фресках подають нам його портрет: надмірно велика — порівняно з тілом — голова, важкі, сонні повіки, сентиментальні очі й пухлі, немов жіночі, уста. Крім того, малюнки свідчать, що цей молодик охоче проводив час у затишному саду біля палацу, серед квітів, птахів та метеликів. З лікарського висновку професора Сміта ми вже знаємо про дивну форму його черепа, яка є доказом того, що хлопець мав схильність до захворювання на епілепсію.

За звичаями єгипетського двору, його рано одружили з княжною Нефертіті. В Тель-ель-Амарна викопано в руїнах скульптуру її голови, яку зробив з кольорового вапняку майстер Тутмес. Ця знаменита голова тепер у музеї в місті Вісбадені. Це голова дівчини з ніжними рисами обличчя, лебединою шиєю і мигдалевими очима, сповненими невловної мрійливості — мистецький твір предивної майстерності, осяяний незбагненною поетичною чарівністю.

Молодий Аменхотеп вступив на трон 1375 року до нашої ери, коли йому сповнилося чотирнадцять років. До повноліття фараонові не вистачало ще двох років, тому початок його панування минув під регентством[37] аристократії та жерців, які, напевне, давали йому відчути свою політичну перевагу.

Через те можна гадати, що за ці два несамостійні й неприємні для нього роки молодий фараон почав дошукуватись причини такого становища. Очевидно, знайшлися доброзичливі друзі, котрі на підставі документів пояснили йому, як жерці у Фівах та їхні спільники-можновладці здобули в країні таку могутність.

Першим в історії Єгипту релігійним центром було місто Геліополіс, де поклонялися богові сонця Ра. Ще на світанку єгипетської державності фараони вважали себе за нащадків цього бога й з гордістю носили титул «синів Ра». Жерці Геліополіса користувалися їхньою прихильністю й стали найвпливовішими серед усіх жерців Єгипту.

Становище змінилося в період «Нового царства», коли столицю було перенесено до Фів. Місцеві жерці, борючись за провідне становище в країні проти суперників з Геліополіса, постановили висунути свого бога Амона на перше місце в єгипетській релігії. Зробити це було нелегко, адже бога Ра вважали за батька фараонів, його