Чарльз Діккенс - Тяжкі часи

ви так не думаєте? Ви влили бальзам у мою неспокійну душу. А скільки їй років? Сорок? Тридцять п’ять?

Пані Спарсіт голосно засміялась.

— Дівчисько, — сказала вона. — Їй ще й двадцяти не було, як вона заміж вискочила.

— Слово честі, пані Паулер, — промовив гість, випростуючись, — я ще зроду не був такий здивований!

Він, видно, й справді дуже здивувався, принаймні наскільки те було для нього можливо, бо дивився на пані Спарсіт добру чверть хвилини, мовби сторопілий з подиву. А тоді сказав зовсім знеможено:

— Запевняю вас, пані Паулер, що все чуте від її батька підготувало мене до зустрічі з жінкою дійшлою й несхитно суворою. Надзвичайно вам вдячний за те, що ви виправили цю кумедну помилку. Вибачте, що потурбував вас. Дуже дякую. Бувайте здорові!

Попрощавшись, він вийшов; а пані Спарсіт сховалась за шторою й стежила, як він спокволу йде тінистим боком вулиці, привертаючи увагу кокстаунців.

— Що ви скажете про цього добродія, Бітцере? — спитала пані Спарсіт, коли кур’єр вернувся прибрати після чаю.

— Силу грошей на одежу витрачає, пані.

— Але треба визнати, — сказала пані Спарсіт, — що вбраний він з великим смаком.

— Авжеж, пані, — погодився Бітцер, — тільки чи варте воно тих грошей. А крім того, — додав він, витираючи столик, — здається мені, що він картяр.

— Грати в карти — це негоже діло, — сказала пані Спарсіт.

— І дурне, пані, — додав Бітцер. — Бо програти завжди легше, ніж виграти.

Чи то духота вадила пані Спарсіт, чи просто робота не ладилась, але того вечора вона не плела й не гаптувала. Вона сиділа біля вікна, коли й сонце вже почало спускатися за густий дим, і коли дим той пойнявся червоним вогнем, і коли та вогненна барва зблякла, погасла, і темрява, ніби виступивши повільно з землі, посунула вгору, все вище й вище, до дахів, до церковних шпилів, до вершечків фабричних коминів, аж до самого неба. Без світла сиділа пані Спарсіт при вікні, згорнувши руки на колінах, не звертаючи уваги на вечірні згуки: галакання хлопчаків, собачий гавкіт, гуркотіння коліс, голоси й тупіт перехожих, пронизливі вуличні вигуки, і цокіт дерев’яних підошов по брукові після кінця робочого дня, і грюкіт зачинюваних на ніч віконниць по крамницях. Аж коли Бітцер прийшов сказати, що незмінну її вечерю — паштет — уже подано, пані Спарсіт збудилася з тієї задуми, підвелась і понесла нагору свої густі чорні брови, так уже настовбурчені від тяжкого намислу, що видимо потребували праски.

— Йолоп! — раптом вимовила вона, лишившись сама за своєю вечерею.

Кого те слово стосувалось, вона не пояснила, але ж навряд чи паштета…

Розділ II

ПАН ДЖЕЙМС ГАРТГАУС

Товкматчева партія потребувала помічників у справі перерізання uорлянок граціям. Отож вербувалося прибічників, а де ж легше їх навербувати, ніж серед витончених джентльменів, які все на світі мають за ніщо, а тому ладні робити хоч би що?

Та й узагалі тверезі уми, що піднялись до таких висот мудрості, надили до себе багатьох послідовників Товкматчевої школи. Вони, ті послідовники, любили витончених джентльменів, хоч і удавали, ніби їх не люблять. Вони пнулися з шкури, їх наслідуючи, і так само гугнявили та ковтали слова, і з таким самим знеможеним виглядом годували своїх новонавернених учнів цвілими порційками політичної економії. Ще ніколи в світі, певне, не бачено такого химерного поріддя покручів, як те, що вийшло з них.

Серед витончених джентльменів, що формально не належали до Товкматчевої школи, був один, доброго роду й гарної вроди, наділений неабияким гумором; він набув слави в палаті громад, розваживши її надзвичайно, коли викладав свою (і директорів залізничної компанії) думку про одну катастрофу, в якій загинуло п’ятеро пасажирів і ще тридцять двох було скалічено. Він сказав, що такій чудовій, найкращій у цілому світі залізниці, де застосовується найхитромудріше в світі обладнання, де працює найретельніша в світі обслуга, де порядкує найщедріше в світі начальство, до цілковитої довершеності бракувало тільки аварії. В числі жертв катастрофи була також корова, а серед розкиданих невідомо чиїх речей знайдено вдовичого чепчика. То наш високошановний член парламенту так насмішив усю палату (відому своїм тонким почуттям гумору), начепивши чепчика на корову, що ні в кого вже не стало терплячки вдаватися в подробиці протоколів слідства, і залізничну компанію під регіт і оплески виправдано.

Отож цей дотепний пан мав меншого брата, ще кращого на вроду, а той брат скуштував життя драгунським корнетом — і знудився, тоді скуштував його за кордоном, у почті одного англійського посла, — і теж знудився, тоді вирядився в подорож до Єрусалима — і знудився й там, нарешті поплив на яхті довкола світу — і знудився всюди. Ось йому наш парламентський дотепник і сказав якось по-братньому: «Джіме, є непогана нагода. Партії фактогризів потрібен один кандидат. Чи не взятися тобі до статистики?» Ця думка принадила Джіма своєю новиною, до того ж йому прикро хотілось якої-небудь відміни, тому він ладен був «узятися» будь до чого, хоч би й до статистики. Отож він і взявся. Витовк дві-три Сині книги, а брат його розславив те серед фактогризів і сказав їм: «Якщо ви хочете пропхати в парламент від будь-якої округи показного хлопчину, що вміє з біса добре молотити язиком, то поцікавтесь моїм братом-Джімом, це якраз той, що вам треба». Джіма спробувано кілька разів на публічних зборах, а тоді пан Товкматч і рада політичних мудреців схвалили його, і вирішено послати його до Кокстауна — показатись людям у місті та окрузі. Ото звідти й лист, що його напередодні Джім пред’являв пані Спарсіт, а тепер держав у руці пан Горлодербі. На конверті було написано: «П. Джозаї Горлодербі, банкірові, м. Кокстаун. Рекомендація п. Джеймсові Гартгаусові. Томас Товкматч».

Одержавши цього листа й візитову картку пана Джеймса Гартгауса, пан Горлодербі небавом наклав на голову капелюха й подався до готелю, де зупинився лондонський гість. Коли він зайшов, пан Гартгаус саме дивився в вікно, уже вкрай знуджений і майже готовий махнути на це діло рукою та «взятися» до чогось іншого.

— Добродію, я Джозая Горлодербі з Кокстауна, — відрекомендувався банкір.

Пан Джеймс Гартгаус запевнив, що дуже радий цій давно сподіваній зустрічі (хоча по ньому того зовсім не було видно).

— Кокстаун, пане добродію, не таке місце, до яких ви звикли, — сказав Горлодербі, сідаючи без запрошення. — Тому, з вашого дозволу — а можна й без нього, я чоловік простий, — я хочу вам дещо про нього розповісти, перше ніж рушати далі.

Пан Гартгаус відповів, що буде щасливий почути ту розповідь.

— Не будьте