Богдан Вікторович Коломійчук - Таємниця Єви

сказала графиня, коли вони опинилися на вулиці, – і понад усе кохається у мистецтві бою. У шаблі вся його честь і гонор… Я хочу, щоб він зазнав поразки на очах у друзів, слуг, на очах у кожного, хто опиниться поруч у ту мить. Тільки тоді цей негідник відчує те, що відчуваю зараз я.

Вітер шарпнув вуаль і відкрив обличчя графині Сенявської. Острожанину здалося, що він побачив там дрібні блискучі сльози. Жінка справді відвернулася. На мить запанувала тиша.

– Ви сказали, що він кохається у мистецтві бою, – озвався нарешті чоловік, – у такому разі ваш кривдник може мене знати.

Графиня рішуче похитала головою.

– Він чужоземець. До того ж, є інша причина, чому я можу стверджувати, що ви незнайомі… Я звіщу вам, де і коли він буде зі своїм почтом. Вибравши слушний момент, ви підійдете і кинете йому виклик. Бачите, я не вимагаю вбивства… Якщо захочете, подаруєте йому життя.

– А після цього мене любісінько схоплять, – усміхнувся Острожанин.

– Це буде таке місце, де рідко з’являється сторожа або гайдуки, – запевнила жінка.

– А його слуги?

– Хіба лицарські правила не говорять, що переможець може вільно піти? Щоправда, потім вам доведеться покинути Річ Посполиту якнайшвидше. Я дам достатньо грошей, щоб ви змогли розпочати нове життя деінде.

Острожанин здивовано глянув на неї. Отже, йдеться про велику суму грошей! Що ж тоді накоїв той чоловік? Він намагався здогадатись, уважно стежачи за графинею, прислухаючись до її голосу, однак темрява ховала всі таємниці, а безпомічний ліхтар не здатен був їх відкрити.

– Дайте відповідь, – радше попросила, аніж наказала пані Сенявська.

Фехтувальник вирішив покинути дурниці, які його не обходили, і запитав:

– Яку докладно суму я отримаю від вашої милості?

Не роздумуючи ані миті, жінка відповіла:

– Двадцять дукатів, десять з яких я готова заплатити просто зараз, якщо ви готові взятися за цю справу.

Острожанин застогнав, ніби хтось з усієї сили вдарив його в живіт. Потім здавлено пробурмотів щось на зразок «Сто цвяхів мені в дупу!» і важко видихнув повітря.

– То ви згодні? – трохи знервовано запитала графиня.

– Рани Христові! – вигукнув той. – Звичайно я згоден! За такі гроші…

– Тихше, – обірвала його пані Сенявська.

– Давайте мій завдаток, і завтра я зганьблю цього негідника на очах у цілого міста, – натхненно мовив чоловік.

– Не називайте його так, – сказала жінка, – не вам вирішувати, хто він.

Острожанин покірно вклонився. Графиня подала знак охоронцеві, і той, підступивши до них, простягнув Острожанину шкіряний капшук. Фехтувальник з приємністю відчув його важкість.

– На ранок вирушайте до Львова, – продовжила пані Сенявська, – у кам’яниці Абреківській, на Краківській вулиці, мої слуги винайняли для вас кімнатку на ім’я Теодора Белея. Назвіться цим ім’ям і чекайте звістки від мене.

– Як накажете, вашмосць, – відповів той.

Запала мовчанка, під час якої графиня уважно дивилася на Острожанина, мовби хотіла зайвий раз впевнитися, що не помилилась у своєму виборі. Раптом вона посміхнулась і простягнула йому руку. Чоловік припав на коліно і поцілував мокру від нічної вологості рукавичку.

– Добраніч, Теодоре, – промовила вона, – відтепер я називатиму вас так.

– Як завгодно вашій милості, – відповів той.

– Надіюсь на вас, – сказала жінка і рушила до карети.

– Я не підведу вас, моя пані! – гукнув услід їй Острожанин.

Уранці чоловік виконав усе, що було наказано. Заплативши господарю за ночівлю, він вирушив до Львова і поселився у вказаному місці, на Краківській. Дорогою він безупинно повторював своє нове ім’я, аби не забути. Врешті-решт воно йому так сподобалось, що в майстерні кравців він замовив собі новий плащ, звелівши вишити на ньому дві срібні літери TБ. Після цього, усвідомивши нарешті, що грошей вистачить на все, новоявлений Теодор Белей подався в будинок насолод, де вибрав собі найдорожчу повію, яка, за словами управительки, ніколи не мала справи з селюками, найманцями, торговцями та іншою наволоччю. Дівчина так йому сподобалась, що він пообіцяв їй прийти наступного дня, а управительці дав півдуката, щоб та не пропонувала її іншим відвідувачам. Утім, до наступного дня Теодор не дочекався, і Магда була знову його ще до настання півночі. Ледве наситившись її розкішним тілом, чоловік кілька хвилин переводив подих, а потім, як завжди, почав збиратися.

Магда лежала, закинувши руки за голову, від чого перса її розпливлись і тільки великі стиглі соски дивилися в стелю.

– Де тебе тримали, чоловіче? – запитала вона стомленим голосом. – Або ти зроду кобіти не бачив… Я тепер не знаю, коли ноги зведу.

– А ти не зводь, – відповів Острожанин, – лежи так до завтра.

– Ти й на завтра нікого до мене не підпустиш? – усміхнулась дівчина.

– І завтра, і післязавтра ти будеш тільки моя.

– Скурвий ти сину… – Магда знеможено повернулась на бік, і пасма русого волосся сховало її обличчя.

– А ти вже хотіла б когось іншого? – єхидно усміхнувся Белей.

– Рано чи пізно доведеться. Кому яке діло, чого я хочу…

– Може, й не доведеться, – мовив Острожанин, пристібаючи шаблю.

– А ти що, мене заміж візьмеш?

Магда сіла на ліжку, і перса її повисли донизу. Волосся все ще закривало обличчя. Такою вона була зовсім негарною.

– Ляж, – наказав їй чоловік.

– Мені зимно…

Теодор накрив її ковдрою і сів на край ліжка.

– Скажи мені краще одне, – мовив чоловік, – чи знаєш ти щось про графиню Сенявську?

– Така ж курва, як і я, – пирснула зо сміху Магда, – тільки вона шляхтянка, а шляхтянок так не називають… Доки чоловік її десь у мадярах б’є турків, вона тут дарма часу не гає. Звісно, не її обирають, а вона собі обирає мужів для утіх. Це все шляхта, достойники, най’го шляк трафить. Подейкують, що навіть король побував у її ліжку…

– І все місто про це знає? – здивувався Острожанин.

– Чому ж усе місто? Такі, як я знають… Я й про тебе дещо вивідала.

Магда вкотре відкинула з обличчя розпатлане волосся і хитро всміхнулась.

– Ну-ну, кажи.

Чоловік несподівано байдуже поглянув на неї.

– Кажуть, ніхто в цілій Жечі не б’ється на шаблях краще за тебе, любасику…

– Побачимо, – відповів той.

Десь глибоко всередині йому було приємно таке чути від неї. І ще йому хотілося до неї повернутись. Точніше, хотілося повертатись щоразу до тієї самої жінки. Хай навіть до Магди… І, принаймні, тепер, доки в нього є гроші, ніхто інший не торкнеться її.

Йдучи до свого помешкання, Острожанин задумався над чутками, які передала йому Магда. Отже, графиню образив хтось з її коханців. Образив так сильно, що вона не пошкодувала величезної суми грошей, аби йому помститися. І помста ця, слід визнати, страшна для