Богдан Вікторович Коломійчук - Таємниця Єви

того, хто цінує гонор шаблі… А цінувати гонор шаблі може тільки справжній майстер поєдинку. Хто ж це, в біса, такий?…

Біля брами виднілася чиясь постать. Острожанин завбачливо зупинився за кілька кроків і поклав руку на ефес шаблі.

– Пане Белей, – почулося з темряви, – мене послала до вас її милість, графиня…

«Чудово, – подумалось Острожанину, – тепер усе з’ясується».

Незнайомець підійшов до нього й, озирнувшись довкола, промовив:

– Завтра на дорозі поряд з костелом Святого Лаврентія між десятою вечора і північчю проїде загін вершників. Посеред них, імовірно в центрі, буде шляхтич у мадярському костюмі… Це той, про кого мовила вам графиня… Добраніч, вашмосць.

Сказавши це, посланець уклонився і зник у темряві. Острожанин неспішно піднявся до свого помешкання і, запаливши свічку, сів до столу. Знявши рукавиці, він підсунув до себе каламар, перо і аркуш паперу. Чоловік написав кілька незграбних рядків і, дочекавшись, поки висохне чорнило, склав папір учетверо. Завтра вранці господар дому передасть його в будинок розпусти разом із грішми.

Увесь наступний день Острожанин шукав собі доброго коня. Тільки під вечір у торговців мультян він виторгував за підходящу ціну сильного молодого жеребця. Залишалось кілька годин, і фехтувальник вирушив на місце, де мала б відбутися зустріч. Швидко смерклося, і невдовзі все довкола заполонила густа темрява, крізь яку проривався колючий вітер. Насувалася гроза.

«А що як розпочнеться дощ, і вони передумають? – подумалось йому. – Або вирушать іншою дорогою?…»

Проте негода не квапилась. А за годину-півтори в темряві замиготіли ліхтарі. За мить вже можна було роздивитися силуети вершників.

Острожанин легенько вколов шпорами коня і виїхав уперед, ставши поперек вузької дороги. Загін зупинився. Коні затупотіли на місці, а хтось з людей нетерпляче крикнув:

– Геть з дороги, дурню!

Проте чоловік не зрушив ані на крок.

– Геть з дороги, дурню! – повторив той самий голос. – Забирайся, бо знесу тобі зараз голову!

– Та я б залюбки, добродію, – відповів Острожанин, – але мій кінь не хоче рушати з місця. Бачте, я тільки сьогодні його купив у дурних мультян, чи… мадяр, уже й не пригадаю, і не встиг ще приборкати…

– Зараз я тобі покажу дурних мадяр!

З темряви на нього, тримаючи над головою шаблю, галопом понісся вершник. Острожанин ледве встиг розвернути коня назустріч і відхилитись убік. Ворожа зброя свиснула над вухом, але не зачепила його. В ту ж мить він різко крутнувся в сідлі, і потилиця нападника опинилася просто перед ним. Острожанин завдав удару швидко, проте легко і невимушено, мовби зберігаючи сили. Одразу ж на нього помчався інший вершник, утім, блокувавши удар, Теодор відповів блискавичним уколом, наче вправляючись у рапірі.

– Allj![16] – почувся наказ, і третій боєць зупинився на півдорозі, так і не приєднавшись до поєдинку.

Наперед гордовито виїхав вельможа в мадярському костюмі. Очевидно той, кому так хотіла помститися графиня Сенявська. Острожанин раптом відчув дивне хвилювання, ніби от-от має статися щось важливе і невідворотне в його житті. Мадяр довго вдивлявся в нього, мовби намагаючись розгадати наміри нічного незнайомця. Острожанину здалося, що на обличчі вельможі з’явилася крива презирлива посмішка.

– Ki vagy te?[17] – зверхньо запитав мадяр.

Не знаючи ані слова по-угорськи, Теодор відповів таким самим зверхнім мовчанням.

– Хто ти такий? – вельможа заговорив препаскудною польською.

– Простий собі мандрівець, – знизав плечима Белей.

– Чого траскаєш вар’ята? Зійди з дороги.

– Я вже казав тому добродію, – Теодор кивнув у темний простір позаду себе, – що мій кінь…

– До дідька коня! – випалив мадяр. – Геть звідси!

Однак Острожанин не зрушив ані на крок. До нього знову кинулося кілька вершників, проте угорець стримав їх владним жестом. Укотре змірявши суперника презирливим поглядом, він зіскочив з коня і вихопив шаблю.

– Злазь, – наказав він Теодору.

Тепер Белей скорився. Ставши на рівні ноги, він також дістав з-за пояса свою карабелу.[18]

– Мені шкода тебе, чоловіче, – крізь зуби процідив угорець, – але ти занадто мене розізлив, щоб я подарував тобі життя.

Мадяр виявився невисоким і коротконогим, проте з перших ударів стало зрозуміло, що він вправний боєць. Легко орудуючи зброєю, він змусив Теодора безперервно відступати, доки врешті не притиснув його до боку переляканого коня. Тут вельможа зупинився і зробив кілька кроків назад, дозволивши супернику перевести дух і повернутись у початкову позицію. Здавалось, так він хотів підкреслити свою перевагу в майстерності. Наступної миті він змінив тактику, давши Белею можливість атакувати. Однак відступаючи, завдавав дошкульних ударів у відповідь. Точнісінько вістрям шаблі мадяр кілька разів зачепив праву руку Острожанина. І чим більше той наступав, тим більше зазнавав дрібних колючих поранень, аж врешті змушений був зупинитись.

Вельможа засміявся і кілька разів змахнув шаблею, мовби для того, щоб як слід розім’яти зап’ястя. Його суперник стояв навпроти добряче розгублений і поранений, подумки проклинаючи свою жадібність, через яку погодився на сутичку з цим дідьком у мадярському одязі. Між тим, «дідько», поклавши ліву руку собі на пояс, знову наблизився на бойову відстань. «Треба щось вигадати, – подумалось Теодору, – інакше клятий угорець відлупцює мене, як школяра, а потім зітне голову…» Проте нічого кращого, як люто кинутись на ворога, Белей не придумав. Такий несподіваний натиск, утім, виявився дієвим – вельможа різко позадкував і навіть на мить втратив рівновагу. «Я дужчий! – радісно подумав Острожанин. – Ось у чому моя перевага…» Не даючи мадяру прийти до тями, він знову рішуче натиснув на нього, навіть не зважаючи на його болючі і небезпечні ріпости.[19] У такому ритмі бій затягнувся на добру чверть години. Теодор помітив, як сильно мадяр вибився із сил, хоча не дістав навіть подряпини, тоді як він сам спливав кров’ю. Вловивши підходящу мить, Белей вправно вхопив його за правий зап’ясток і рвучко прокрутив над собою. Мадяр застогнав від болю і розпластався на долівці. Його шабля впала поруч, проте Острожанин завбачливо наступив на її лезо. Чоловік не тямився від щастя. Ця перемога була п’янкіша за всі вина світу.

– «Петля»… – з болем у голосі мовив угорець. – Я знаю цю хитрість…

– «Петля», вашмосць, – сказав переможець, – і ви в неї втрапили…

Вершники, що досі мовчки за всім спостерігали, знову подалися вперед, але вельможа кволим жестом укотре їх стримав.

– Моє життя належить йому, – додав він.

– Ні, не мені, вашмосць, – заперечив Острожанин.

– Ви переможець, отже, вам…

– Не мені, – вдруге заперечив Белей.

– А кому ж, чорт забирай? – радше болісно, аніж роздратовано вигукнув переможений, поволі зводячись на ноги.

– Мені, ваша величносте! – почулося за спиною.

Та перш ніж Острожанин устиг озирнутись і, либонь, зрозуміти, що безсилий і переможений перед ним