Богдан Вікторович Коломійчук - Таємниця Єви

на карликів, він наказав їм знову зірвати з труни віко. Ті неохоче підкорились. Коли останнього цвяха було витягнуто, директор довго не наважувався до дії. Аж тут він рвучко відкрив домовину! Всередині не було ані померлого Генріха, ані будь-якого іншого мерця. Там сидів тільки сірий, до смерті переляканий кролик, саме такий, якого чародії витягають з капелюха. І тут пан Ройсман нарешті затрясся від реготу.

– Його останній кунштюк! – ледве дихаючи, сказав директор.

Він ухопив кролика за вуха і зазирнув у його жовтуваті, повні страху очі. Ще довго тримаючи бідолашну тварину перед собою, він говорив їй усілякі дурниці про Генріха. Трупа почала розходитись, і тільки Арсен, як заворожений, не міг зрушити з місця, щоб залишити, як і всі, пана Ройсмана з його співрозмовником наодинці.

Невдовзі цирк подався геть з Дрогобича, а справи в молодого розпорядника пішли вгору. Вельможний граф Потоцький не боявся залишати на нього всі справи в санаторії, і звичайно ж, залюбки доручав йому розважити чим-небудь гостей. От тільки циркових артистів Арсен більше ніколи не запрошував. Навіть якщо просив про це сам вельможний граф.

Ігри Честі

Графиня Сенявська ніяк не могла впоратись зі своїм хвилюванням. Вийшовши з карети, жінка відчула, як осінній вітер дихнув їй в мокре від поту чоло. Стрепенувшись, вона закрилась від цього подиху рукою, але рукавичка була також холодною. Та понад усе докучав незрозумілий страх. Поруч стояло четверо відданих охоронців, проте це її не заспокоювало. Один з них тримав у руці запалений ліхтар, що сяк-так виборював у ночі невеликий тьмяний простір довкола себе. Чувся їдкий запах олії і нагрітого скла.

– Ти зі мною, – коротко наказала пані Сенявська охоронцеві з ліхтарем, – решта лишайтеся тут і чекайте.

Чоловіки вклонились. І той, що отримав наказ супроводжувати господиню, подав їй руку. Жінка сперлась на неї, і вони обережно рушили кривою стежкою вниз.

Стежка вела до одинокого заїжджого двору, що миготів у темряві двома примруженими вікнами, які звіддаля скидалися на чиїсь уважні очі. Підійшовши ближче, графиня та її охоронець зупинилися.

– Зайди всередину і запитай у господаря, чи є серед постояльців чоловік, який називає себе Острожанин, – наказала жінка.

Охоронець кивнув, залишив їй ліхтар і подався виконувати доручення. За кілька хвилин він повернувся, повідомивши, що такий чоловік справді прибув сюди годину тому і сидить за столом, праворуч від вхідних дверей. Графиню чомусь вразила ця звістка, мовби не для зустрічі з ним вона наважилася на нічну подорож сюди аж зі Львова.

Утім, жінка рішуче простягнула йому ліхтар, знову подала руку, й охоронець провів її у невелике затхле приміщення, де сиділи ті, хто зупинився тут на ніч. Хтось пиячив, хтось грав у карти, а комусь просто хотілося потеревенити, щоб убити час. Графиня Сенявська глянула праворуч, де виднілася темна чоловіча постать за порожнім столом. Власне тому, що прибулий не замовив навіть кварти пива, розсудливий господар не приніс йому свічку. Охоронець поставив перед ним ліхтар. Світло вихопило з темряви худорляве обличчя з коротко підстриженою бородою чоловіка років сорока. Очі його були заплющені, здавалось, він спав і вирішив прокинутись тільки тоді, коли до нього звернулись.

– Вітаю вас, пане… Острожанин, – мовила графиня.

Голос її був твердим, і ніщо не виказало недавнього хвилювання.

Чоловік розплющив очі, неквапно підвівся і, вклонившись, знову сів на лаву.

– Я не знаю вашого справжнього імені, – вела далі жінка, – якщо назвете його, я буду звертатись до вас, як належить. Той, хто спланував нашу зустріч, називав вас Острожанином.

– Не переймайтесь цим, вашмосць, – відповів той, – більшість називають мене саме так. До того ж, я справді з Острога.

Голос його був дещо хриплуватий, і в ньому вчувалася якась затаєна іронія. Це трохи дратувало, проте графиня Сенявська вдала, що цього не помітила. Нічого іншого їй не лишалося. Зрештою, вона сама хотіла зустрітися із цим чоловіком.

Усміхнувшись у відповідь, жінка сіла навпроти, впівоберта до співрозмовника. Після короткої паузи вона зробила знак охоронцеві відійти подалі. Коли той опинився за кілька добрих кроків від них і підсів до картярів, не втрачаючи, втім, з виду своєї господині, графиня промовила:

– Наш спільний друг, про якого я вже згадувала, говорив, що ви майстер шермерки[15]… Це правда?

Чоловік усміхнувся. Навіть крізь вуаль було помітно, що графиня Сенявська – надзвичайно гарна жінка, і він на мить затримався з відповіддю, намагаючись домалювати в уяві риси, яких не розглядів. І хоч погляд його зовсім не виказував такого зацікавлення, графиня це відчула. Безперечно, тепер ця розмова мала б піти по-іншому. Проте Острожанин відповів з такою ж холодною байдужістю:

– Полковник сам непогано знається на цій справі, тож дозволю собі з ним погодитись.

– Точніше, він сказав, що ніхто у всій Речі Посполитій не володіє шаблею краще за вас, – мовила жінка, дещо здивована його тоном.

– Гадаю, знайдуться двоє-троє, хто заперечить вашій милості.

– І в такої славетної людини ані титулу, ані звання, ані навіть імені? – щиро здивувалась пані Сенявська.

– Я знаний і титулований посеред лицарів, ваша милосте. Мені сповна цього вистачає. Все інше мене цікавить мало, – пояснив той.

Графиня усміхнулась.

– У наш час рідко можна почути таку відповідь, навіть від чоловіка, – промовила вона.

– Але мене цікавить золото, ваша милосте, – зазначив Острожанин, – і таку відповідь можна почути на кожному кроці. Я тут не виняток…

– Що ж, пане Острожанин, саме для цього я сюди прийшла. Запропонувати грошей в обмін на вашу майстерність, – сказала графиня.

– Моя шабля до ваших послуг, – коротко відповів той.

Чоловік, здавалось, втішився, що розмова почала набувати ділового характеру.

– Пані потрібен надійний охоронець? – запитав він, кинувши презирливий погляд у бік того, хто сидів неподалік.

– Ні, – заперечила жінка, – мені потрібен хтось, хто відстояв би мою честь.

Острожанин, не встаючи, вклонився.

– Хтось, хто помстився би за образу, – уточнила графиня.

Чоловік нахмурився. Він потер чоло і, відвернувши погляд убік, важко зітхнув, мовби вже шкодуючи, що подолав такий довгий шлях з Острога даремно. Коли він знову поглянув на графиню, в очах його світилися жаль і розчарування.

– Ваша милосте, – почав він, – я фехтувальник, а не вбивця. Якщо вам потрібна смерть кого-небудь, знайдіть майстра цього ремесла.

– Я не сказала, що мені потрібна його смерть, – відповіла графиня, – я сказала, що мені потрібна помста.

У голосі жінки відчувалася така владність, що Острожанин замовк і схилив голову.

– Вийдемо на вулицю, – наказала вона, простягнувши йому руку.

Вони підвелися і рушили до дверей. Охоронець негайно подався слідом.

– Той чоловік лицар, як і ви, –