Богдан Вікторович Коломійчук - Таємниця Єви

не втомила його. Тоді артист вклонився і рушив від нього до центру шатра, де було облаштовано щось на зразок циркового манежу.

– Доброго вечора, дорогі пані та панове! – загукав звідти директор, мовби окрім Арсена та карликів, що розпалювали в цей час два світильники, тут знаходились ще зо двісті чоловік, – циркова трупа Ройсмана, відома в усіх куточках імперії, від Будапешта до Кракова, від Львова до Відня, щиросердно вітає вас і запрошує вмоститись якнайзручніше. Ще б пак! Адже одного разу в столиці циркову трупу Ройсмана побачив сам цісар, коли проїжджав повз нас! Ясновельможний Франц Йосиф навіть смикнув при цьому вусом, що означало неабияке схвалення… – Останнє він промовив значно тихіше, мовби йшлося про щось аж надто інтимне.

Коли привітання закінчилося, карлики, що вже впоралися зі світильниками, добули звідкілясь мідну трубу і барабан. Трохи прилаштувавшись один до одного, вони заграли урочистий марш, під який на манеж вибігли з десяток яскраво вбраних артистів, а слідом за ними і могутній переросток в античному костюмі. Пройшовши красивою ходою два привітальних кола, вони знову сховалися за лаштунки.

Пан Ройсман оголосив перший номер. Дівчинка років шести-семи демонструвала якусь надприродну пластичність. Здавалося, що в неї зовсім відсутні кістки, або ж природа створила їх з каучуку чи, принаймні, з чогось, що гнулося не гірше. Не стримавшись, Арсен зааплодував так гаряче, що маленьке диво, завершивши свій номер, густо зашарілося і, вклонившись, побігло за лаштунки.

Наступними були гімнастки. Трохи старші за дівчинку-каучук, вони виконували свій номер по-дорослому впевнено і жіночно. Після них, поки карлики міняли реквізит, на манеж вибігли двоє малих клоунів, що добряче потішили свого єдиного глядача, якщо не сказати, розсмішили до сліз. Потім переросток-силач згинав і розгинав підкови, маленький факір видихав вогонь і ходив по палаючому склу, однак після нього несподівано нависла пауза.

Директор вибачився і побіг за лаштунки. За хвилину він повернувся трохи розчервонілий, на ходу оголошуючи виступ чародія.

Арсен, що понад усе полюбляв такі речі, затамував подих, чекаючи нової атракції. Утім, цього разу його охопило розчарування. На сцену вийшов сухий, паскудно підрум’янений дідок, котрого вкрай важко було запідозрити в приналежності до цього мистецтва. Охочіше вірилось, що цей добродій просто випадковий перехожий, котрому не сиділося вдома. І хоч його кунштюки з видобуванням живого півня з кишені і грошей з Арсенового черевика виглядали цікаво, проте чародій робив це так спроквола, що викликав до себе тільки жаль. Його номер був останній, і конферансьє завершив виставу.

Карлики заходились гасити світильники, аби не палити зайвий гас, і в шатрі запанував напівморок. Рухаючись на голос директора, який дякував дітям і пропонував іти відпочивати, Арсен невдовзі порівнявся з його темною фігурою. Взявши пана Ройсмана під руку, розпорядник запропонував вийти назовні, де було трохи світліше.

– І якої думки пан про мою трупу? – весело запитав директор. Сам він іскрився від щастя.

– Я залюбки візьму всіх, окрім двох ваших артистів. – Гість одразу перейшов до справи.

– Он як?

– По-перше, я не можу запросити до нашого санаторія хлопчика-факіра, – почав Арсен.

– Mon Dieu! Porquoi? – вжахнувся пан Ройсман. – Він вам не сподобався? Адже саме цей номер побачив колись у Відні Його Величність імператор і смикнув вусом на знак…

– Навпаки, пане директоре, – якомога лагідніше заперечив розпорядник, – дуже сподобався. Я навіть вважаю, що далеко не кожен дорослий артист володіє схожою майстерністю і може мати таку ж сміливість, як ваш вихованець, а проте… Як би це сказати… У нашому санаторії, прошу пана, лікуються чимало аристократичних матерів, які мають дітей такого ж віку. Уявіть їхній розпач, коли хлопчик ляже на палаюче скло. Відверто кажучи, я за них побоююсь.

– Він ще вміє ковтати кинджали!

– Ніяких кинджалів.

– А ходити по мотузці?

– Тільки якщо не дуже високо.

– Не більше трьох аршинів від землі!

– Не більше двох.

– Згода.

Директор важко зітхнув і витер долонею чоло. Складалося враження, що він погодився, аби на цілий аршин вкоротили його самого.

– А що ж по-друге? – раптом схаменувся пан Ройсман, згадавши, що рано переводити дух. – Хто ще заслужив панську немилість?

Арсенові його тон здався кумедним, і він ледве стримав посмішку.

– Гадаю, ви розумієте, що буде йтися про вашого чародія, – якомога серйозніше сказав гість.

Директор зреагував на диво спокійно. Опустивши голову, він тільки тихо промовив:

– Генріх – мій давній друг. Колись він був неперевершеним у своїй справі.

– Вочевидь це було колись, – безжально відрубав Арсен, – а тепер він виглядає поруч з цими дітьми щонайменше смішно.

Арсен чітко дав зрозуміти, що з цього приводу торгуватись не збирається. Сховавши руку в кишеню, розпорядник дістав звідти пачку новеньких віденських крон.

– Це завдаток, пане Ройсмане, – сказав він, – решту отримаєте за три тижні після вистави. Сподіваюсь, ви не підведете мене?

– Можете мати спокій, – трохи повеселішав директор.

На цьому вони й попрощались. За три тижні, як і було домовлено, циркова трупа Ройсмана прибула в «Sanatorium Potockiego».

Публіка була в захваті. Вона аплодувала і жбурляла монети маленьким артистам просто на манеж. Та найбільше тішився такому успіхові молодий розпорядник, який міг тепер сподіватися на особливу подяку вельможного пана графа Потоцького.

Після вистави, коли Арсен приніс за лаштунки решту обіцяної платні директору, пан Ройсман, мовби між іншим, зауважив:

– А ви знаєте, Генріх, той чародій, нещодавно помер…

Молодого чоловіка ця звістка несподівано сильно вразила. Важко зітхнувши, він промовив:

– Пане директоре, мені шкода, що так сталося. Я знаю, померлий був вашим другом.

– Нічого, не переймайтесь, – відповів той, – ви мали рацію, він таки смішно виглядав…

– Я прийду на похорон, – пообіцяв Арсен.

Попрощавшись, він з препаскудним настроєм вирушив додому.

На цвинтарі нарешті дочекалися панотця. Той поспіхом відправив заупокійну і, розгорнувши діряву парасолю, поспішив разом зі служкою кудись у затишніше місце. Арсен знову залишився в тому ж товаристві, що і раніше. Щоправда, тепер робота закипіла. Переросток опустив на труну віко, і карлики взялися забивати цвяхи. Коли це було зроблено, всі гуртом заходились тягнути домовину до ями. Тієї самої миті кожен, хто її торкнувся, завмерли і здивовано витріщились один на одного.

– Що за чорт, – промовив директор, – Генріх точно важив не менше ста фунтів, а тепер я можу сам підняти його разом з труною.

Як доказ, він обхопив домовину руками і без жодних труднощів підняв її перед собою. Коли вона опинилась знову на землі, пан Ройсман скидався на божевільного. Капелюх, що злетів йому з голови, випустив на волю розкуйовджені залишки волосся, а на обличчі з’явилася трохи дурнувата посмішка, що, здавалось, от-от переросте в регіт. Глянувши