Максим Іванович Кідрук - Твердиня

— Ні.

Голос був достатньо тихим, щоб росіянин продовжував:

— Триста песо зверху, сімсот за всю поїздку.

Цього разу — довша пауза, але в кінці та ж відповідь:

— Ні.

Сьома знову обернувся до хлопців, заговорив англійською:

— Я хочу запропонувати йому чотириста песо.

— Понад ті, що ми вже заплатили? — розкрив рота Ян.

— Так.

— Ти здурів! — обурився Левко.

— Інакше він не погодиться.

— Скажи йому, що ми не мільйонери. — Українець безпардонно тицьнув пальцем на Атаучі. — Скажи цьому здирнику, цьому чорнопикому сучому сину, що…

— Не в тому суть, Лео. Він не вимагає, він боїться їхати до Голови Папуги.

— Зрештою, це не так і багато — вісімдесят песо з чоловіка, — порахував Ян.

— Нічого собі небагато, — фиркнув українець, — майже тридцять баксів!

Левко, Ґрем і Ян швидко обговорили пропозицію Сьоми і нехотя погодились.

— Вісімсот песо, — коротко промовив Семен. Двісті шістдесят доларів за один день. Хлопець тупо руйнував економіку регіону, такого одноразового вливання готівки за банальне перевезення вантажів і людей вгору по річці тут не знали з часу появи іспанців.

Атаучі подивився на Сьому промовистим поглядом «за що ти зі мною так?», узявся за кермо і повернув моторку проти течії.

Через хвилину вони вже мчали по протоці на захід.

XXXV

29 липня 2012 року, 17:01 (UTC-5) Мадре-де-Діос

— Ви сумнівались?! — Левко гасав по пляжу мов очманілий. — Я ж вам казав, що старий говорить правду! Ну скажіть чесно: ви ж не вірили?

Друзі стояли посередині неширокої смуги піску, оточеної заростями кущів, а на протилежному березі височіла семиметрова скеля, що нагадувала папугу, який нахилився над водою і зиркає на схід. Перший з орієнтирів, вказаних Ґуннаром, виявився на місці. І це добряче обнадіювало. Їх огортав терпкий запах віковічного пралісу, шерхіт листя й ліан. З гілок довколишніх дерев глипали і сердито клацали дзьобами велетенські папуги, під ногами шмигали ящірки. З хащів долинали підозрілий хрускіт гілля, сюрчання цикад і гул ненаситної комарні. Десь там, у глибині нетрищ, ховались ягуари, анаконди і річкові каймани. Десь там у каламутних струмках плавали електричні вугрі, що генерують заряд, який може запросто вбити людину, а ще піраньї, котрі за кілька секунд обгризуть людину до кісток…

— Не верещи так, — пригамовував українця Ґрем, хоча видно було, що американець також радіє, — ще невідомо, що нас чекає далі.

— Але це означає, що Іверс був тут!

Сатомі, ставши на коліно, фотографувала скелю. Знімки не виходили, бо доводилося знімати проти сонця, що світило з північного заходу.

— Знаєте, що дивно? — сказав Семен, проводжаючи поглядом «Falcon 570», який на повній швидкості, здіймаючи високу хвилю, мчав геть. Атаучі, втиснувши голову, схилився над кермом. Індіанець не озирався і витискав із мотора все, наче за ним гналися демони.

— Ну? — покосився на росіянина Ян Фідлер.

— Він не спитав, як ми повертатимемось. — Хлопець за звичкою торкнувся пальцями брови. — Якби він думав, що ми вернемось із джунглів, то поцікавився б, як попливемо назад по Ріо-де-лас-П’єдрас, або принаймні сказав, що не збирається вдруге підніматись за течією і забирати нас…

— І ми тоді відповіли б, що у нас є надувні матраци, — в тихій задумі вимовив Левко. «Бісів Сьома… зіпсував кайф від такого моменту…»

— Надувні плоти, — поправив Сьома, досі дивлячись туди, де зник човен. — Та не суть. Він не спитав.

— Ай, — махнув рукою українець, — чувак, ти надто заморочуєшся.

Друзі мовчали, оточені горою спорядження і рюкзаками, що на вигляд важили кілька тонн кожен, слухаючи, як віддаляється дирчання моторки.

Семен знизав плечима і підняв голову, задивившись на захмарене небо, що от-от мало розродитися дощем. Мабуть, він справді надміру фокусується на дрібницях. Чого боятися? З будь-якою природною напастю можна справитися. Природа жорстока, але ніколи не підла. Найбільша небезпека надходить від людей. І в цьому сенсі глухі ліси заспокоювали: людей, на щастя, у Мадре-де-Діос не було.

— Треба ставити намети, а то намокнемо, — опустив погляд росіянин.

XXXVI

Напинали намети вже під дощем. Злива зірвалася так раптово, неначе нагорі репнула клейонка, що втримувала тонни води серед хмар.

Ян і Ґрем розклали своє «шатро» найшвидше. У них був намет «2 SECONDS AIR II» відомого бренду «Quechua», який вони придбали за сотню євро в мережевому магазині «Decathlon». За паспортом цей намет має розкладатися протягом двох секунд, після чого його достатньо лише закріпити. Хлопці витратили дві хвилини і були щасливі, коли забралися досередини.

Сатомі розгортала надлегкий одномісний намет «Unna» відомої шведської компанії «Hilleberg», який вона придбала на сайті www.hilleberg.se за тиждень до вильоту. Важив він лише два кілограми сто грамів, зате був дуже «практичного» в джунглях рожевого кольору. Навіть крізь зливу москіти бачили його за кілометр.

Сьома і Левко ставили придбаний українцем у Києві безіменний намет із поліестру. Мороки вистачало.

Побачивши фірмовий знак «Hilleberg» на тенті японки і прикинувши, скільки таке чудо може коштувати, Левко поцікавився:

— Це «Хіллеберг»?

— Так.

— Скільки?

— П’ятсот дев’яносто дев’ять євро, — не думаючи, відповіла дівчина.

— Ти знущаєшся?! — Левко ледь не всівся гепою на мокрий пісок. — Ми за переліт не набагато більше заплатили!

— А ваша скільки? — Сатомі зиркнула на безформну лискучу ганчірку, якій Семен намагався надати конічної форми.

Левко заплатив за намет двісті сорок дві гривні.

— Тридцять баксів…

Тепер уже японка ледве встояла на ногах.

— І що це за бренд?

— Бренд? — вигнув брови українець. Гигикнув: — Бренд називається «китайський».

— Як-як? — Левко промовив слово «китайський» українською, і Сатомі не зрозуміла. — Ки-тся-ки?

— Так, правильно — «китсяки», найпопулярніший бренд в Україні.

Спохватившись, Лео покинув Семена і став допомагати дівчині, крадькома зиркаючи, як звабливо проступають груди під мокрою футболкою. Спочатку «Unna» впала (хлопець і дівчина розреготались: вони й так промокли до тріски, їм було все одно), але за другим разом рожеве шведське чудо гордо напнулось посеред табору. Сатомі подарувала хлопцю чарівну посмішку і полізла всередину…

XXXVII

Перший день у джунглях (30 липня 2012 року) видався жахливим. Мандрівники рушили пізно, оскільки проспали, а потім довго пакували речі.

У другій половині дня двічі налітала така злива, що потоки води в буквальному сенсі припинали до землі. Дощовики порвалися