Умберто Еко - Не сподівайтеся позбутися книжок

я точно ще не всі назвав. Цей час є поверненням Шіви. Я вже говорив про його дві руки з чотирьох. Все, що було створене, буде зруйноване. Але третя рука бога робить жест «абая», що означає: «Не бійся», бо — як показує четверта рука — «Силою духу я вже підняв одну ногу над землею». Це один із найскладніших для інтерпретації образів, який створило людство. Якщо порівняти його з образом Христа на хресті, який є зображенням людини в агонії, перед якою вклоняється наша культура, то розп’яття виявиться дуже простим образом. Парадоксально — саме це пояснює його силу.

У.Е.: Але повернімося до нацизму. Є щось дуже курйозне в хрестовому поході проти книжок. Натхненником культурної політики нацизму був Геббельс, який досконало володів новими інструментами комунікації та вважав, що радіо стане головним вектором усієї комунікації. Подолати книжкову комунікацію — медіа-комунікацією. Як це пророчо.

Ж.-К.К.: Як відбувається перехід від спалених нацистами книжок до «Маленької червоної книжки» Мао та пориву, що на декілька років захопив цілий мільярдний народ?

У.Е.: Геній Мао полягав, перш за все, в тому, що він придумав перетворити «Маленьку червону книжку» на стяг, яким достатньо просто розмахувати. Читати не обов’язково. І ще краще, оскільки Мао знав, що священні тексти не читають від першої сторінки до останньої, то запропонував безладні уривки, афоризми, що їх легко вивчити напам'ять і промовляти, як мантри чи молитви.

Ж.-К.К.: Але як так могло статися, що очевидно дурна одержимість охопила цілий народ, який розмахував цією червоною книжкою? Чому марксистський колективістський режим поставив цю книжку понад усе?

У.Е.: Ми нічого точно не знали про Культурну Революцію та про те, як маніпулювали масами. 1971 року я брав участь у створенні колективної праці, що була присвячена китайським коміксам. В Китаї тоді побував один журналіст, який почав збирати все, чого ми не знали. Ішлося зокрема про комікси, що імітували англійський стиль і стиль «romansphotos», який тяжів до прикрашання реальності. Всі ці твори датовані часом Культурної Революції і не дають можливості зрозуміти, що відбувалось у Китаї. Навпаки — вони пацифістичні, спрямовані проти будь-якої форми насильства та виступають за толерантність і порозуміння. Те ж саме відбулось і з «Маленькою червоною книжкою», що постала саме як ненасильницький символ. Звісно ж, ніхто не казав, що уславлення САМЕ ЦІЄЇ маленької книжечки призвело до зникнення всіх інших.

Ж.-К.К.: Я був у Китаї під час зйомок «Останнього імператора» Бертолуччі. Звідти я робив потрійний репортаж. Один — про власне фільм, один — про відродження китайського кіно для журналу «Cahiers du Cinema» і останній — про навчання гри на традиційних музичних інструментах, на прохання французького музичного журналу. Найбільш вразила мене зустріч із директором Інституту традиційних музичних інструментів. Я розпитував його про те, як гра на цих інструментах була покинута під час Культурної Революції. Про це саме щойно стало можна говорити в Китаї. І той директор розповів мені, що спершу закрили Інститут і спалили бібліотеку. Йому вдалося, можливо, ризикуючи власним життям, врятувати декілька книжок, які він надіслав двоюрідним братам у провінцію. А самого директора відправили в село працювати як селянина. Всіх тих, хто мав спеціалізацію чи володів особливими знаннями, мали нейтралізувати. Таким був принцип Революції: знання приховують в собі владу, тож необхідно позбутися знання.

Цей чоловік потрапив у спільноту селян, які одразу ж зрозуміли, що він не вміє дати собі раду з лопатою та кайлом. Вони запропонували йому сидіти вдома. І цей чоловік, найбільший фахівець з китайської традиційної музики, каже мені: «Протягом дев’яти років я грав у доміно».

Тут ми не кажемо про дії іспанців у Америці чотири-п’ять століть тому, ми не кажемо про масові вбивства, вчинені християнами під час хрестових походів. Ні. Ми кажемо про те, що відбулося за нашого життя. І найгірше відбувається не завжди в минулому. Фернандо Баез у своїй «Всесвітній історії нищення книжок» говорить про знищення бібліотеки Багдада 2003 року. Цю бібліотеку вже не вперше захотіли знищити. Це вже намагалися зробити монголи. Ці землі багато разів завойовували, багато разів спустошували, але там таки з’явилися нові паростки. Протягом X, XI і XII століть мусульманська цивілізація, безперечно, була найяскравішою. І раптом її несподівано з обох боків атакували. Християнські хрестові походи та початок Реконкісти в Іспанії — з одного боку, та напад монголів — з іншого, обійняли Багдад XIII століття та стерли місто з лиця землі. Монголи, як ми вже казали, все сліпо знищували, але і християни виказували не більшу повагу. Баез розповідає, що християни за час перебування в Святій Землі знищили близько трьох мільйонів книжок.

У.Е.: Справді, Єрусалим був майже знищений внаслідок хрестових походів.

Ж.-К.К.: Те ж саме сталося внаслідок іспанської реконкісти XV століття. Радник Ізабелли Кастильської Сіснерос спалив усі мусульманські книжки, які зміг знайти в Гренаді, залишивши тільки декілька праць з медицини. Баез стверджує, що половину суфійських поезій в той час було спалено. Ми не маємо казати, що тільки інші знищували наші книжки. Ми, в свою чергу, широко долучилися до знищення знання та краси.

Це значить — повернімося на хвильку в осердя переліку катастроф — що ми маємо визнати: книжка мала ворогів, якими, хай там як це дивує, могли бути і самі автори книжок. За прикладом далеко ходити не треба. Філіп Солерс нагадав, що у Франції в часи рухів 1968 року існував Комітет дії студентів і письменників, який не дуже відомий, але видається дуже смішним. Він палко поставав проти традиційної освіти (і дуже строго) та закликав, не без ліризму, до «нового знання». Моріс Бланшо, зокрема, в межах цього комітету боровся та закликав до зникнення книжки, яку називав тюрмою для знань. Слова мали нарешті подолати книжку, книжку як об’єкт, і вивільнитись із неї. Аби знайти прихисток деінде? Цього вже не повідомляли. Але все ж таки писали: «Ні книжкам! Ні книжкам назавжди!». Ці слогани писали та виголошували письменники!

У.Е.: Аби закінчити розмову про вогнища для спалення книжок, ми маємо згадати тут про авторів, які хотіли та іноді успішно спалювали власні твори…

Ж.-К.К.: Без сумніву, пристрасть до руйнування створеного говорить про наші найглибші пориви. Згадаймо шалене бажання Кафки знищити всі свої тексти в момент власної смерті. А Рембо хотів знищити «Сезон у пеклі». Боргес направду знищив свої перші книжки.

У.Е.: Вергілій на смертному одрі попросив, щоби спалили його «Енеїду»! Хто знає, чи не було в цих фантазіях про знищення вогнем думки про новий початок світу?