Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

зателефонуйте мені, гаразд? Прийдете до моєї оселі, і я почастую вас добрим чаєм.

Узявши мою руку, Аврелій злегка, по-старомодному, потиснув її; потім його масивна фігура легко злетіла широкими сходами вгору, і він зачинив за собою двері.

Я повільно рушила алеєю до церкви, сповнена думок про незнайомця, з яким я щойно зустрілася; зустрілася — і затоваришувала. Це було анітрохи на мене не схоже. А коли я пройшла крізь цвинтарну браму, мені подумалося, що це радше я тут — незнайомка. Чи це просто моя уява, чи після зустрічі з міс Вінтер я дійсно стала сама не своя?..

Могили

Було вже надто пізно, сутеніло, тож про фотографування й мови бути не могло. Тому для відвідин цвинтаря я приготувала свій записник. Енджелфілд був невеличким поселенням, хоча й старовинним; могил на цвинтарі було небагато. Я знайшла тут Джона Діґенса, якого Всевишній забрав до райського саду, і його подругу, Марту Дюн, Вірну служницю Всевишнього, дата життя і смерті якої досить близько збігалися з фактами оповіді міс Вінтер про Хазяйку. Імена, дати й написи на могилах я переписала.

На одній з могил лежали свіжі квіти, і я підійшла подивитися, кого ж це згадують із такою ніжністю… Джоанна Мері Лав, Повік незабутня.

Я придивлялася, але ніде не бачила прізвища Енджелфілд. Подумавши, я згадала: людей знатного походження ховають не в простих могилах на цвинтарі, а у величних склепах, з портретами і викарбуваними в мармурі детальними життєписами. Тож шукати треба всередині, в каплиці.

У церкві панувала похмура напівтемрява. Старовинні вікна — вузькі смуги зеленавого скла у товстих кам'яних стінах — пропускали слабке, наче потойбічне світло, якого ледь вистачало, щоб можна було побачити бліді кам'яні арки й колони, побілені склепи між потемнілими дерев'яними підпорами стелі та гладенько відполіровану поверхню церковних лавок. Коли мої очі призвичаїлися, я почала вглядатися в меморіальні плити і знаки на них. Усі Енджелфілди, що померли кілька століть тому, мали епітафії — численні рядки гучних і багатослівних панегіриків, за чималі гроші вкарбовані в мармур, який так само коштував чималих грошей. Іншим разом я неодмінно повернуся сюди, щоби розшифрувати ці написи, присвячені давно померлим людям; сьогодні ж мене цікавлять лише кілька імен.

Зі смертю Джорджа Енджелфілда пишномовності родинних епітафій настав кінець. Чарлі та Ізабель — бо, найімовірніше, саме їхнє слово в цьому питанні було останнім, — мало подбали (щоб не сказати, зовсім не подбали) про те, щоб залишити прийдешнім поколінням опис славних звершень свого татуся. Звільнившись від земних турбот, спочив він у Спасителя в раю — оце і все, чого дочекався він від вдячних дітей. Роль, яку в цьому світі відіграла Ізабель, і її відхід з нього підсумовувалися в найбанальніший спосіб: Кохана мати і сестра пішла у кращий світ. Але я все одно занотувала й цю епітафію, подумки швидко підрахувавши роки. Та вона ж пішла із життя молодшою за мене! Не настільки трагічно молодою, як її чоловік, але хіба ж у такому віці помирають!

Чарлі я насилу знайшла. Переглянувши решту надгробних плит, я вже хотіла була припинити пошуки, як нарешті вгледіла маленький чорний камінь. Був цей камінь такий маленький і такий чорний, що, здавалося, його навмисне зробили таким, щоб ніхто його не помічав. Оскільки сусального золота на епітафії не було, вчитати я її не змогла, але розпинала навпомацки, літеру за літерою, як це роблять сліпі за допомогою шрифту Брайля.

Чарльз Енджелфілд пішов навіки в темну ніч, ми більше не побачимо його.

Ні дати народження, ні дати смерті не було.

Раптом мені стало лячно. Цікаво, хто придумав ці слова? Може, Віда Вінтер? І який настрій крила в собі ця епітафія? Адже тут можна вбачати певну двозначність. Що це: печаль утрати — чи тріумфальні проводи, що їх влаштували нікчемі Чарльзу ті, хто його пережив?..

Я вийшла з церкви й рушила назад гравійною алеєю, відчуваючи на спині чийсь майже невагомий, але пильний погляд. Аврелій пішов, то хто ж це міг бути? Енджелфілдський привид? Чи, може, то сам будинок проводжав мене зіницями своїх вигорілих вікон? Ні, радше за все, то був невидимий олень, що спостерігав за мною з темної хащі.

— Це нікуди не годиться, що ти не можеш зайти додому хоч на годину-дві, — дорікнув мені батько, зайшовши надвечір до крамниці.

— Але ж оце і є мій дім, — заперечила я, вдаючи, ніби не розумію, про що йдеться.

Але насправді все я чудово розуміла. Ішлося про мою матір. Я не любила її — ні її лицемірної жвавості, ні умисної недоторканної безликості її будинку. Я звикла жити в затінку, я зжилася зі своїм горем і знала, що в материному будинку моя печаль — непрохана гостя. Я була мовчкуватою, й мати дуже боялася мого мовчання. Їй, либонь, хотілося бачити в себе завжди бадьору, говірку дочку, яка своїм позитивним настроєм допомагала б їй боротися з її фобіями. Тому я намагалася триматися осторонь. І сьогодні теж.

— У мене обмаль часу, — пояснила я. — Міс Вінтер вимагає, щоб ми поспішали з роботою, урешті-решт, до Різдва лишилися лічені тижні.

— Та ото ж, — погодився батько. — Незабаром Різдво.

Вигляд він мав сумний і заклопотаний. Я знала, що це через мене, але з болем у серці усвідомлювала, що нічого не можу вдіяти.

— Я візьму із собою кілька книжок до міс Вінтер. Я їх уже запакувала і зробила відповідні позначки в картках.

— Гаразд. Нема проблем.

Тієї ночі мій сон перервало дивне відчуття: ніби на краєчку мого ліжка хтось сидить. Мені здавалося, я крізь ковдру відчуваю дотик кощавого тіла.

Це вона! Нарешті прийшла до мене!

Усе, що я мала зробити, — це розплющити очі й поглянути на неї. Але мене паралізував страх. Якою вона виявиться? Схожою на мене? Високою, тендітною, з темними очима? А може — і цього я боялася найдужче, — вона прийшла до мене з могили? Може, вона… може, вона стала потворою?!..

Коли я остаточно прокинулася, відчуття дотику крізь ковдру зникло. Страх поступово зник, наче розчинився в імлі. Це був просто сон. Не знаю, що я відчувала, — полегшення чи розчарування.

Уставши з ліжка, я перепакувала свої речі і, долаючи вранішній холод, пішла на станцію, щоб там сісти у перший поїзд на північ.

Середина

Естер приїхала

Коли я полишала Йоркшир, буяв листопад;