Павло Петрович Коробчук - Священна книга гоповідань

Іван згадав про пістолет. І-три дав йому їхній старий пістолет перед тим, як піти додому. Той пістолет, який вони роками зберігали у себе вдома, поки не роз’їхалися хто куди – по тюрмах, по сім’ях, по гаражах.

Це той пістолет, з якого колись був застрелений пес, той пістолет, яким колись, без потрапляння в тіло, була вбита пенсіонерка, той пістолет, який колись був приставлений до щоки кримінального авторитета перед журналістськими камерами, той пістолет, який рятував, який був, фактично, четвертим братом Іванів.

Він дістав його з-за пазухи, зняв із запобіжника і навів перед собою, в ту сторону, де вовтузилися негр і охоронець. Але темрява не дозволяла зрозуміти, де саме в цю мить був негр. Негр і був цією темрявою.

Іван діяв на інстинктах. Те, що трапилося до цього, тривало якусь секунду, і те, що трапилося потім, тривало не більше секунди. Він встав і підскочив до сутички, намагаючись зрозуміти, куди краще прицілитися.

Ганьба помітив цей рух.

Ганьба уже задавив охоронця.

Ганьба стрибнув на Івана.

Іван вистрелив, але потрапив у стелю, тому що перед тим, як накинутися на Івана, негр встиг вдарити його в руку.

Вони почали перекочуватися з місця на місце, на голови їм падали деталі від автомобілів, болти, викрутки, розвідні ключі, вони накотилися на шину, вона впала на голову Івану, який виявився в той момент на Ганьбі. У Івана випав з рук пістолет і відлетів десь у сторону. Негр різким ривком перевернувся і насів на Івана згори, вчепився йому в горло, так само, як і хвилину тому чавив за горло охоронця Коклюша, руки у нього були негритянські, значно міцніші за руки І-раз. Іван спершу спробував вибити від горла руки негра, але в нього не вистачало сили, він почав розмахувати верхніми кінцівками, намагаючись вчепитися бодай за якийсь предмет, щоб ним вдарити по голові Ганьбу, горло дико боліло, дихання перекрилося повністю, очі вилазили з орбіт, з гаража, з ночі, у Івана лишалося кілька секунд…

Раптом його рука махнула трохи вище і вдарилася об вмикач, що був дуже низько на стіні, і в приміщенні ввімкнулося світло. Світло – це не стихія чорної раси, це не місце, де вони можуть приховатися, просто роздягнувшись догола.

Іван побачив всю ненависть Ганьби, всю його Африку, всю родину в очах і весь той ґрунт, який гризе голодними вечорами його сім’я. Негра від свободи віддаляло лише горло Івана, яке лишалося перетиснути, ніби перервати фінішну стрічку. Фінішну стрічку життя Івана, фінішну стрічку свободи Ганьби.

Іван повернув голову і побачив, що прямо під його рукою лежить пістолет, що йому варто лише стиснути долоню і кілька разів стрелити перед собою. Іван смикнувся…

Але негр помітив цей рух, він замахнувся і вдарив Івана в обличчя. Так, як І-три ще кілька годин тому бив самого негра. Вся благородність І-три, всі його псевдохристиянські відсидки зараз вилізуть йому боком. Зараз Іван помре завдяки інстинктивній глухоті свого брата І-три.

Негр вдарив Івана ще кілька разів, той знепритомнів – від ударів, від сварки з дружиною, від відсутності кисню в горлі.

Ганьба взяв у руку пістолет, притулив його до живота Івана і двічі глухо вистрелив.

Перший раз.

Другий раз.

У Івана потьмяніло в очах. Йому стало навіть не погано, він просто повністю став втрачати відчуття ніг і рук, ослаб і не міг більше боротися, не розумів, навіщо це все.

Його життя за сьогоднішню добу скотилося з раю в пекло. Він за цей час втратив дружину, родину, житло, життя, зрештою. Він навіть єдиний з братів, хто не встиг забрати свою частину батьківського заповіту. Та й батько, очевидно, тепер його переживе. І до дружини навряд чи вистачить сил подзвонити, мова не про психологічні сили, а про просту фізичну. Пальці не слухалися, не здатні були натиснути кілька кнопок.

І-раз помітив, як Ганьба встає, кидає на Івана пістолет, нагинається над Ігнатом, виймає у нього з кишені ключ, відчиняє замок і покидає цей гараж. Цей суцільний гараж.

Можливо, завдяки моїй смерті, думав Іван, можливо, завдяки цьому незносному збігу обставин ти все-таки досягнеш своєї свободи, ти нагодуєш дітей нормальним супом у своєму Сомалі.

От би тільки дружина взяла трубку, от би тільки не злилася зараз на мене…

Колекціонери страху

Я подався на річку подивитися на риб, що собі плавають, коли дістався до них, мені стало так самотньо, що я почав їх розуміти.

Неправильна цитата з Уільямса Хенка

Життя – невситима пропаща оргія. Накручуєш марафони в пошуках легких грошей і важких наркотиків. Прокидаєшся в один день в чужому ліжку, в подертій, як стара шкірянка, кімнаті і думаєш: «Капут, мені уже двадцять років». Наступного дня розчикирюєшся в іншому ліжку, поруч з кількома голими тілами невизначеної статі, або в кількох голих тілах невизначеної статі, і прозріваєш: «Кабздєц, мені уже тридцятка».

Ще наступнішого дня можеш і не прокинутися. Тобі просто безкінечно почне снитися, що ти на цвинтарі, в сосновому кубику Рубика, а навколо – сороканіжки замість голих тіл.

Або втискаєш зад вранці з бодуна в халаті в мороз в альтанці у парку. Пихтиш ніштяками і накручуєш собі мислю про те, щоб посваритися з дружиною і піти на кілька днів з хати. Але – дружини в тебе нема, емоцій у тебе нема, телевізора нема, хати вдома нема.

Нема розрядки, тільки дим з легень трохи полегшує порожнину – повітря перестає хоч на мить бути таким прозорим, твердне, ніби череп немовляти в утробі.

І в один день, зрозумівши, що в житті набути вдалося лише біль у попереку і кредитні борги, ти починаєш чіплятися за втрачені насолоди, за молодість – цю воду в долоні. Яка розхлюпується тоді, коли ти не віриш, що вона колись розхлюпається. І тільки тоді усвідомлюєш, що вона вся витекла, просочилася в ґрунт, пропала під ногами, розумієш це в ті темні підвальні години, коли тобі вже далеко за 36.6.

Починаєш валандати вулицями, якими ти бігав в дитинстві, здалеку сторожко водити жалом погляду вивісками клубів, які ти покидав під ранок, перебирати в голові всіх своїх колишніх, ніби вервечку з однією для всіх спільною ниткою, яка недоречно висить у тебе під животом.

Прокидаєшся вранці, тобі