Герберт Уеллс - Машина часу

звуків у навколишньому світі, а також, що цілком зрозуміло, побоювання за себе (одяг усе ще палив тіло, штани Гібберна, що диміли хвилину тому, перетворилися з білих у темно-бурі) перешкодили мені вдатися до спостережень. Загалом, дорогою назад нічого значущого для науки я зробити не міг. Бджоли на колишньому місці, зрозуміло, не виявилося. Коли ми вийшли на Сендґейт-роуд, я пошукав очима велосипедиста, але той або встиг проїхати, або його не було видно у вуличній тисняві. Зате омнібус, повний пасажирів (тепер ожилих), гримотів по бруківці десь далеко попереду.

Додам також, що підвіконня, з якого ми зістрибнули в сад, злегка звугліло, а на піщаній доріжці залишилися глибокі сліди від наших ніг.

Такими були результати мого знайомства з «Новітнім прискорювачем». По суті справи, вся ця наша прогулянка й те, що було сказано та зроблено тоді, забрали лише дві-три секунди. Ми прожили півгодини, поки оркестр зіграв якихось два такти. Але відчуття в нас було таке, начебто світ завмер, даючи нам змогу придивитися до нього. З огляду на обставини й, щонайперше, необачність, із якою ми вискочили з домівки, треба визнати, що все могло скінчитися для нас набагато гірше. У будь-якому разі, наш перший досвід показав ось що: Гіббернові доведеться ще чимало потрудитися над своїм «Прискорювачем», перш аніж він стане придатним для вживання, але ефективність препарату безсумнівна – і причепитися тут ні до чого.

Після наших пригод Гібберн завзято працює, намагаючись удосконалити свій препарат, і мені траплялося не раз, без жодної шкоди для себе, приймати різні дози «Новітнього прискорювача» під наглядом його творця. Втім, зізнаюся, що в таких випадках я вже не ризикую виходити з дому. Це оповідання (ось приклад дії «Прискорювача») написане мною одним наворотом. Я відривався від роботи тільки для того, щоб відкусити шматочок шоколаду. Розпочато оповідання о шостій годині двадцять п’ять хвилин вечора, а зараз на моєму годиннику тридцять одна хвилина на сьому. Не можна передати словами, як це зручно – спобігти час серед метушливого дня й цілком віддатися роботі!

Тепер Гібберн зайнятий питанням дозування «Прискорювача» залежно від особливостей організму. На противагу цьому препарату він сподівається винайти також «Сповільнювач», для того щоб регулювати надмірну силу свого першого винаходу. «Сповільнювач», звісно, матиме властивості, прямо протилежні властивостям «Прискорювача». Прийом лише цих ліків дозволить пацієнтові розтягти секунду свого часу на кілька годин і поринути в стан спокою, застигти на взір льодовика в будь-якому, навіть найгучнішому, найдратівливішому оточенні.

Обидва ці препарати мають зробити переворот у нашій цивілізації. Вони покладуть початок звільненню від «покровів часу», про які писав Карлейль. «Прискорювач» допоможе нам зосередитися на якій-небудь миті нашого життя, що вимагатиме найвищого підйому всіх наших сил і здібностей, а «Сповільнювач» подарує нам цілковитий спокій у найважчі й найвиснажливіші години та дні. Можливо, я покладаю надто великі надії на ще не існуючий «Сповільнювач», але що ж до «Прискорювача», то тут жодних суперечок бути не може. Його поява на ринку в зручному для користування дозуванні – справа кількох місяців. Маленькі зелені пляшечки можна буде придбати в будь-якій аптеці й у будь-якому аптекарському магазині за досить високою, але, беручи до уваги надзвичайні властивості цього препарату, аж ніяк не надмірною ціною. Він називатиметься «Прискорювач для нервової системи. Патент д-ра Гібберна», і сам професор сподівається випустити його в трьох варіантах прискорення: 1:200, 1:900 та 1:2000, чому відповідатимуть етикетки – жовта, рожева й біла.

За допомогою «Прискорювача» можна буде здійснити безліч воістину дивовижних речей, тому що найбільш приголомшливі й навіть злочинні діяння вдасться тоді робити непомітно, так би мовити, поринаючи в шпаринки часу. Як і кожен сильно діючий засіб, «Новітній прискорювач» не застрахований від зловживань. Але, обговоривши й це питання, ми з Гібберном дійшли висновку, що вирішальне слово залишиться за медичним законодавством, а нас такі справи не стосуються. Наше завдання – виготовити й продавати «Прискорювач», а що із цього вийде – подивимося.

Острів Епіорніса

Чоловік зі шрамом на обличчі перехилився через стіл і глянув на мої квіти.

– Орхідеї? – запитав він.

– Усього кілька штук, – відповів я.

– Венерині черевички?

– Переважно.

– Що-небудь новеньке? Хоча навряд чи. Я обстежив ці острови двадцять п’ять, ні, двадцять сім років тому. Якщо ви знайдете тут щось нове, виходить, це вже зовсім новісіньке. Після мене не зосталося майже нічого.

– Я не колекціонер.

– Тоді я був молодий, – додав він. – Господи! Скільки я ганяв по світу! – Він ніби придивлявся до мене. – Два роки пробув в Індії, сім років у Бразилії. Потім поїхав на Мадагаскар.

– Кількох дослідників я знаю з чуток, – сказав я, уже передчуваючи цікаву історію. – Для кого ви збирали зразки?

– Для Доусона. Може, ви чули таке прізвище – Бутчер?

– Бутчер, Бутчер… – Це прізвище здавалося мені дещо знайомим; потім я згадав: «Бутчер проти Доусона». – Стривайте! То це ви судилися з ними, вимагаючи платню за чотири роки – за той час, що пробули на безлюдному острові, де вас покинули самого?

– Ваш покірний слуга, – вклонившись відповів чоловік зі шрамом. – Цікава судова справа, не вважаєте? Я зібрав там невеличкий капітал, і пучкою не кивнувши, а вони ніяк не могли мене звільнити. Я часто тішився цією думкою, поки залишався на острові. Ба навіть вів підрахунки, вимальовуючи величезні цифри на піску бісового атолу.

– Як же це трапилося? Я, правду кажучи, уже забув подробиці справи…

– Бачте-но… Ви чули коли-небудь про епіорніса?

– Звичайно. Ендрюс саме працює над його новим різновидом; він розповідав мені про нього приблизно місяць тому. Перед самим моїм відплиттям. Вони роздобули гомілкову кістку, завдовжки майже в ярд. Ну й чудовисько це було!

– Охоче вірю, – сказав чоловік зі шрамом. – Справжнє чудовисько. Легендарна пташина Рух Синдбада-мореплавця, безумовно, належала до цієї родини. І коли ж вони знайшли кості?

– Мабуть, три-чотири роки тому – здається, у дев’яносто першому році. А чому вас це цікавить?

– Чому? Тому що їх знайшов я – так, так, майже двадцять років тому. Якби в Доусона не затялися з моєю платнею, вони могли б зчинити великий галас навколо тих костей. Але що я міг удіяти, якщо проклятого човна віднесло течією…

Після паузи він продовжив:

– Це, напевно, те саме місце. Щось схоже на болото, яке розташоване в дев’яноста милях на північ від Антананариво. Не чули? До нього треба діставатися вздовж берега, на човні. Можливо, ви пам’ятаєте?

– Ні. Але, здається, Ендрюс говорив щось про болото.

– Очевидно, про те саме. На східному березі. Там у воді, вже не