Джек Лондон - Біле Ікло

нього уваги. Йому вдалося всунути дуло револьвера з одного боку, і він усіляко намагався, щоб воно вийшло з другого. Домігшись цього, він потроху почав натискати на важіль, обережно розсовуючи щелепи, а Мат так само обережно став звільняти покалічену шию Білого Ікла.

– Приготуйтеся взяти вашого собаку, – різко наказав Скотт власникові Чирокі.

Тім Кінан слухняно нагнувся й схопив бульдога.

– Тепер тягніть, – крикнув Скотт, востаннє натискаючи револьвером.

Собак роз’єднали, причому Чирокі запекло пручався.

– Заберіть його, – скомандував Скотт, і Тім Кінан разом із Чирокі зник у юрбі.

Біле Ікло зробив кілька марних спроб підвестися. Нарешті йому вдалося піднятися, але ноги його були занадто слабкі, щоб витримати вагу тіла, і він знов опустився на сніг. Очі його були майже заплющені й стали зовсім скляними. З роззявленої пащі звисав язик. Здавалося, що він мертвий. Мат уважно оглянув його.

– Ще трохи, і був би йому каюк, – сказав він, – але дихає він добре.

Красунчик Сміт тим часом зіп’явся на ноги й підійшов глянути на Білого Ікла.

– Мате, скільки коштує гарний запряжний собака? – запитав Скотт.

Погонич усе ще стояв навколішки, нахилившись над Білим Іклом, і хвилину міркував.

– Триста доларів, – сказав він.

– А скільки можна дати за знівеченого, як от цей? – запитав Скотт, торкаючись ногою Білого Ікла.

– Половину, – вирішив погонич.

Скотт обернувся до Сміта:

– Ви чули, пане негіднику? Я візьму вашого пса й дам вам за нього сто п’ятдесят доларів.

Він вийняв гаманець і відрахував гроші.

Красунчик Сміт заклав руки за спину, відмовляючись узяти простягнені йому гроші.

– Я не продаю собаки, – мовив він.

– А я кажу вам, що продаєте, – відрубав парубок. – Тобто я купую його. От ваші гроші. Пес мій.

Красунчик Сміт, усе ще тримаючи руки за спиною, почав відступати.

Скотт кинувся до нього з піднятим кулаком. Красунчик Сміт увесь зіщулився, чекаючи на удар.

– Я маю на нього право, – промимрив він.

– Ви втратили будь-яке право на цього собаку, – пролунала відповідь. – Візьмете ви гроші чи мені доведеться вдарити вас?

– Добре, – злякано промимрив Красунчик Сміт. – Але майте на увазі, що я підкоряюся насильству, – додав він. – Цей собака – золото, і я не дозволю, щоб мене грабували. Будь-яка людина має свої права.

– Правильно, – відповів Скотт, передаючи йому гроші. – У кожної людини є свої права, але ви не людина, а тварюка.

– Дайте мені тільки добратися до Доусона, – з погрозою вимовив Красунчик Сміт. – От я знайду там на вас раду.

– Якщо ви тільки наважитеся заїкнутися про це в Доусоні, я накажу вигнати вас із міста. Зрозуміли?

Красунчик Сміт пробурмотів щось.

– Уторопали? – злобливо гаркнув Скотт.

– Так, – промурмотав, відвернувшись, Сміт.

– Що так?

– Так, сер, – буркнув Сміт.

– Бережіться, він укусить, – крикнув хтось, і голосний регіт наповнив повітря.

Скотт повернувся до Красунчика спиною й підійшов до Мата, який досі вовтузився коло Білого Ікла.

Частина глядачів почала розходитися; інші розділилися на групи, обмінюючись враженнями. Тім Кінан наблизився до однієї з них.

– Хто ця пика? – запитав він.

– Це Відон Скотт, – відповів хтось.

– А хто такий цей Відон Скотт, чорт забирай? – допитувався Тім.

– О, це інженер, один із найліпших фахівців у золотій справі! Він має найкращі стосунки з найважливішими тузами. Якщо хочеш уникнути неприємностей, от тобі моя порада: тримайся від нього подалі. Він у близьких взаєминах із усіма великими цабе. Сам комісар у золотих справах йому перший друг.

– Я відразу збагнув, що він важна птаха, – заявив Кінан, – і тільки тому не розправився з ним по-своєму.

Розділ V

Неприборканий

– Це безнадійно, – заявив Відон Скотт.

Він сидів на сходах своєї хатини й дивився на погонича собак, що з таким самим розпачливим виглядом знизував плечима.

Обидва вони глянули на Білого Ікла, що сидів на ланцюзі, наїжачившись, гарчачи і щосили намагаючись добратися до запряжних псів. Діставши від Мата кілька ґрунтовних уроків дрюком, собаки привчилися не зачіпати Білого Ікла; цієї хвилини вони лежали осторонь, ніби забувши про його існування.

– Це справжній вовк, і немає жодної надії приручити його, – заявив Відон Скотт.

– Я не казав би цього, – заперечив Мат. – Можливо, в ньому багато собачої крові. Проте одне я знаю без сумніву – і цього не викреслиш.

Погонич замовк і глибокодумно кивнув головою в бік Оленячої Гори.

– Так ну, що ж ти знаєш? – нетерпляче спитав Скотт після короткого мовчання. – Розповідай. У чому річ?

Погонич рухом великого пальця через плече вказав на Білого Ікла.

– Вовк він або собака – це не важить; справа в тому, що він уже був колись ручним.

– Не може бути!

– Кажу вам, це так. Він носив хомут. Гляньте-но. Хіба ви не бачите слідів у нього на грудях?

– Ти маєш рацію, Мате. Він був запряжним собакою, перед тим як потрапив до Красунчика Сміта.

– І я не бачу причини, чому б він не міг знову зробитися запряжним собакою.

– Гадаєш? – зрадів Скотт.

Однак надія негайно ж згасла в його очах, і він із сумнівом похитав головою.

– Ось уже два тижні, як він у нас, а проте він зліший, аніж був раніше.

– Заждіть, дайте час, – радив Мат. – Спустіть його з ланцюга.

Скотт зиркнув на нього недовірливо.

– Так, – вів далі Мат, – я знаю, що ви вже пробували, але ви не застосовували дрюка.

– У такому разі спробуй сам.

Погонич дістав дрюк і підійшов до звіра, що сидів на ланцюзі. Біле Ікло стежив за дрюком, достоту як лев, котрого посадили у клітку, дивиться на хлист приборкувача.

– Ви бачите, як він не зводить очей із дрюка. Це гарна ознака, – сказав Мат. – Він не дурний і не кинеться на мене, поки я тримаю дрюк. Він далеко не божевільний.

Коли рука людини наблизилася до шиї Білого Ікла, той зіщулився, наїжачився й загарчав. Але, стежачи за рухом людської руки, він водночас не зводив очей із піднятого над ним дрюка. Мат зняв із нього ланцюг і відійшов.

Біле Ікло ледве міг повірити, що він на волі. Багато місяців минуло відтоді, як він потрапив до Красунчика Сміта, і весь цей час він не знав ані хвилини волі, за винятком тих годин, коли бився із собаками. Проте відразу ж після закінчення боротьби він знову потрапляв у неволю.

Він не знав, що йому робити із цією знову знайденою волею. Можливо, боги замислили який-небудь новий диявольський план? Біле Ікло пройшовся повільно й обережно, щохвилини очікуючи нападу. Це все було настільки новим, що він не знав, яку тактику обрати. Він вирішив триматися подалі від двох богів, що