Джек Лондон - Біле Ікло

Було зрозуміло, що боротьба мусить незабаром скінчитися. Ті, що поставили на Чирокі, тішились і пропонували безглузді парі; прихильники Білого Ікла були тією самою мірою пригнічені й відмовлялися відповідати одним проти десяти й навіть двадцяти. Один спритний чоловік усе-таки заклався за умови п’ятдесяти проти одного. Це був Красунчик Сміт. Він увійшов на арену й тикнув пальцем убік Білого Ікла. Потім вибухнув презирливим сміхом. Це вплинуло. Біле Ікло оскаженів. Він напружив останні сили й опинився на ногах. Але коли він знову закрутився, волочачи на собі п’ятдесятифунтового ворога, злість його перейшла в панічний страх. У ньому знову прокинулося шалене бажання жити, і розум його замовк перед жагучим закликом плоті. Описуючи нескінченні кола, спотикаючись, падаючи й знову підхоплюючись, піднімаючись навіть на задні лапи, вовк марно докладав усіх зусиль, щоб скинути із себе чіпку смерть.

Нарешті, знесилившись, він упав на спину; бульдог швидко став наближатися до його горла, забираючи в рот чимраз більше пухнастих складок, що покривали шию Білого Ікла, який уже задихався. Пролунали крики схвалення й вигуки: «Чирокі! Чирокі!» – так вітали переможця. Чирокі відповідав на оплески дужчим метлянням свого підрубленого хвоста. Але вигуки схвалення ні на хвилину не відволікали його від поставленої мети. Його хвіст і могутні щелепи діяли цілком самостійно. Хвіст міг метляти, але зуби й далі міцно стискали горло Білого Ікла.

Цієї хвилини в лавах глядачів відбулося збентеження. Пролунав дзенькіт дзвіночка й голоси погоничів собак. Усі, за винятком Красунчика Сміта, із тривогою озирнулися, побоюючись появи поліції. Але замість представників влади вони побачили двох чоловіків, які бігли поруч із нартами в напрямку до міста, а не звідти. Вони, мабуть, поверталися після яких-небудь вишукувань на верхів’ях струмка. Побачивши юрбу, мандрівники зупинили собак і підійшли ближче, воліючи дізнатися, у чому річ. У погонича були вуси, але його супутник, молодий, високий на зріст, був добре виголений, і щоки його розпашілися від гарячої крові й бігу на морозі. Біле Ікло, по суті, уже не боровся. Він, щоправда, робив іще судомні рухи, але вони ні до чого не приводили. Він ледве дихав, і з кожною секундою повітря все сутужніше проникало крізь його здавлене горло. Незважаючи на грубу шкіру, що захищала його, бульдог давно б добрався до артерії й давно перегриз би йому горлянку, якби відразу не вчепився занадто низько. Псові знадобилося багато часу, щоб поступово змінити положення щелеп, до того ж йому в рот набралася шерсть і складки шкіри сильно стискали його.

Тим часом у хворому мозку Красунчика Сміта прокинулися звірячі інстинкти, остаточно затьмаривши ту невелику кількість здорового глузду, який він іще мав. Помітивши, що очі Білого Ікла заскліли, він остаточно втратив усяку надію на перемогу. Він підскочив до Білого Ікла й почав люто брикати його ногами. З юрби залунали крики протесту й обурення, але ніхто не рушав з місця. Раптом серед глядачів сталося збентеження. Високий парубок, працюючи руками й ліктями, швидко пробирався крізь юрбу. У той момент, коли він прорвався на арену, Красунчик Сміт саме готувався хвицнути Білого Ікла. Він стояв на одній нозі, ледве зберігаючи рівновагу. Тієї самої хвилини незнайомець щосили вдарив його кулаком в обличчя. Нога, на яку спирався Красунчик Сміт, відірвалася від землі, і він, перекрутившись у повітрі, гепнувся горілиць у сніг. Тоді парубок звернувся до натовпу:

– Боягузи! – крикнув він. – Сволота!

Юнак сам був розлючений, але лють його мала під собою здоровий ґрунт. Сірі очі, звернені до юрби, світилися сталевим блиском.

Сміт звівся на ноги й, важко дихаючи, несміливо підійшов до нього. Незнайомець не зрозумів. Не знаючи, з яким ницим боягузом він має справу, він подумав, що той хоче битися. З криком: «Наволоч!» – хлопчина повторним ударом знову перекинув його в сніг. Красунчик Сміт вирішив, що сніг, на який він звалився, є для нього в цей момент найбезпечнішим укриттям, і більше не робив спроб підвестися.

– Іди сюди, Мате, допоможи мені, – звернувся незнайомець до погонича, що пішов за ним на арену.

Обидва вони нахилилися над собаками. Мат схопив Білого Ікла, щоб відтягнути його, тільки-но вдасться розтиснути щелепи Чирокі. Парубок спробував зробити це, стиснувши щелепи бульдога й намагаючись руками розтулити йому пащу. Але спроба ця ні до чого не привела. Смикаючи, розчіплюючи, вивертаючи ці щелепи, він раз у раз приказував: «Сволота!»

Юрба захвилювалася; звідусіль пролунали вигуки протесту, з якого побиту їм заважають розважатися? Але ці окрики негайно стихли, коли парубок, на хвилину відірвавшись від своєї роботи, підвів на них злісні очі:

– Кляті мерзотники! – викрикнув він нарешті й знову взявся до своєї справи.

– Це даремно, містере Скотт, ви ніколи не розтулите їх таким чином, – сказав Мат.

Обидва близько хвилини мовчки дивилися на собак, що зчепилися.

– Кров тільки точиться, – помітив Мат, – він іще не дістався артерії.

– Але він може добратися до неї щосекунди, – заперечив Скотт.

Побоювання парубка за долю Білого Ікла зростали щохвилини. Він кілька разів сильно вдарив Чирокі по голові, але той не розтиснув щелеп. Бульдог лише помахав обрубком хвоста, ніби говорячи цим, що він прекрасно розуміє, чого від нього вимагають, але не бажає відмовитися від свого права й має намір виконати свій обов’язок до кінця.

– Невже ніхто з вас не може допомогти? – розпачливо звернувся парубок до натовпу.

Проте ніхто не запропонував своєї допомоги. Замість цього з юрби почулися кпини й посипалися глузливі поради.

– Доведеться зробити важіль, – сказав Мат.

Парубок вийняв із кобури револьвер і спробував просунути його дуло між щелепами бульдога. Він проштовхував його з такою силою, що до юрби чітко донісся стукіт сталі об стиснуті зуби пса. Раптом Тім Кінан з’явився на арені. Він зупинився біля Скотта й, торкнувши його за плече, грізно сказав:

– Слухайте, незнайомцю, не зламайте йому зуби!

– У такому разі я зламаю йому шию, – заперечив Скотт, і далі проштовхуючи дуло револьвера.

– Повторюю вам, не здумайте зламати йому зуби, – повторив Тім, цього разу ще переконливіше.

Але його грізне зауваження не подіяло. Скотт ані на хвилину не припинив своєї роботи; він непривітно глянув на Кінана й запитав:

– Ваш собака?

Кінан ствердно кивнув.

– У такому випадку підійдіть сюди й розтуліть йому щелепи.

– Знаєте що, – роздратовано відповів той, – не я вигадав бульдожу хватку, тож не маю уявлення, як із нею впоратися.

– Тоді йдіть геть і не заважайте мені, – пролунала відповідь. – Я зайнятий.

Тім Кінан усе ще стояв, але Скотт більше не звертав на