Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля

Розділ 32. Лицем до лиця

— Він все знав! — закричав Петро, трясучи пальцем просто перед лицем Інни. — Знав! Твій син все знав, і втік до неї! Негайно дзвони йому! Нехай поверне її! Інакше я…

— Інакше ти — що? — Юрій вправно перехопив зап’ясток Петра і майже делікатно відвів убік, подалі від обличчя Інни. — Ну? Що ти зробиш?

Він не кричав, не погрожував, але Павленко здригнувся під вагою його погляду, в той час, як його зап’ясток загрозливо і невідворотно червонів, ніби десь там, під шкірою, було перетиснуто кровоносні судини. Інна ж не втрималася, посміхнулась, спостерігаючи зміну виразів на перекошеному лиці того, хто погрожував їй зараз точно так само, як робив це три роки тому.

“І чого ж я Юрі ще тоді не подзвонила? — промайнула запізніла думка. — Зараз би все інакше було”. Вона з незрозумілою гордістю поглянула на колишнього чоловіка, який виграв цю битву поглядів, зовсім не змінившись в обличчі. Зітхнула потай. Чого їй дійсно не вистачало часом, так це його вміння захищати своє. Колись “своїм” він вважав і їхню маленьку родину…

— Хлопчики, досить! — Оксана зорієнтувалась швидше, за свого чоловіка, що мовчки хапав ротом повітря, не знаючи, як викрутитися з ситуації, що склалася. Вона вклинилась між двома чоловіками, єлейним голосочком звертаючись одразу до усіх присутніх. — Всі на нервах, всі хвилюємося за дітей… Давайте ми заспокоїмось, гаразд?

Інна хотіла сказати, що нервують тут тільки Павленки. але Юра, що не збирався здавати свої лідерські позиції, вже відкинув руку Петра і зверхньо гмикнув, відступаючи до Інни. Та не просто відступив, а ніби прикрив її своїм плечем. Озирнувся на неї, одними очима запитавши, чи все з нею добре, і лише коли та кивнула, знов втупив важкий погляд просто в зіниці Петра.

Оксана, вдавши, що не помічає напруги, що аж іскрить в палаті, продовжила виспівувати соловейком:

— Ми просто хвилюємося за племінницю! Дитина пережила жахливу трагедію, і, як це не сумно визнавати, вона… її психіка постраждала дуже сильно… — Оксана удавано схлипнула і змахнула фальшиві сльози. — Перепрошую… Чи не знайдеться серветки? — її голос тремтів так переконливо, що Інні на мить стало шкода цю жінку.

Та беземоційний, сухий голос Юри миттєво привів її до тями.

— На тумбі пачка серветок… якщо вони тобі дійсно треба.

Оксана зробила вигляд, ніби не помітила недовіри, ступила крок уперед, аби взяти серветки на тумбі поруч з порожнім вже лікарняним ліжком. Вона й далі розігрувала згорьовану турботливу тітку, чия племінниця невідомо де. Інна їй не вірила, і, все ж, не могла здихатися думки, що, можливо це Олег помиляється, або ж він потрапив під вплив дівчинки, яка дійсно трішки не в собі. І вони зараз просто потурають Кірі, якій потрібна допомога. Тільки не така, як говорить дівчина, а професійна допомога психіатра.

Але жінка твердо знала одне. Їй варто переконатися в цьому самій. А для цього спочатку їй потрібно впевнитися, що Олег і Кіра в безпеці. Була в неї одна здогадка, але за присутності Павленків перевірити її було важкувато.

— Олег втік до Кіри! — зі злістю, яку навіть не спробував приховати, прошипів Петро, потираючи зап’ясток, — Я впевнений, вони наперед зговорилися, і…

— І Олег стрибнув під машину, аби усіх відволікти, доки твоя племінниця втікала від вашої опіки, — навіть не приховуючи зневаги відрізав Юрій. — Так, звісно, саме так і було…

— А ще раніше Олег пішов і домовився з водієм, аби його збили! — від дверей палати почувся саркастичний голос Костянтина, на який озирнулися усі. — І так вдало, головне, що домовився він, Петре, з дуже відомим в місті покидьком, який не гребує темними справами.

— Що? — в Інни нервово закалаталося серце. — В якому сенсі?

— В прямому! — Костя тихо ступив через поріг і єхидно вишкірився. — Невідомо як так сталося, що абсолютно справна машина, за кермом якої сидів сам Коля Шмиг, раптом опинилася на тротуарі провулку саме в той момент, коли Олег і Кіра вискочили з того заїзду. Юр, справний “Жигуль”, уявляєш? — він став поряд із своїм керівником, і Інна раптом опинилася одразу за двома спинами чоловіків, які ніби захищали її від невідомої загрози.

— Мене більше нервує, якого дива Коля Шмиг забув в моєму місті, — з кригою в голосі відказав Юра.

Він ніби й говорив до Кості, але погляд його був втуплений просто в очі Петра. Повітря в палаті відчутно іскрило напругою, що от-от мала вибухнути. А Інні потрібно було поговорити з колишнім чоловіком наодинці до того, як це станеться. Тому вона обережно оминула обох чоловіків, на ходу кинувши свій розряджений телефон на ліжко, і з сонцесяйною посмішкою виступила трішки вперед.

— Оксанка права: ми всі надто знервовані! — голосом дурненької простачки промуркотіла вона. — Костенько, розберися із Шмигом сам… Ну, ти знаєш, як! — вона закотила очі, ігноруючи здивований погляд Петра, який силився зрозуміти, які стосунки між колишнім подружжям, що  Інна так впевнено віддає накази помічнику колишнього. — А Олежик… Я не можу йому подзвонити, бо він лишив телефон тут! — вона підкреслено засмучено вказала на чорну коробочку мобільного на білій постільній білизні. — Петре, ти ж знаєш, я б не відмовилася допомогти…

— Думаю, варто спробувати перевірити камери біля лікарні, — авторитетно кивнув Юра. — Звісно, для цього слід до поліції звернутися… Але ж вам немає чого приховувати? — він вишкірився, не приховуючи сарказму.

— Так, слушна думка! — скривився Петро. — Шкода, що хлопчик телефон забув… Ми… Ми підемо…

— Я проведу! — з відвертою погрозою в голосі повідомив Костя.

Ледве за ними закрилися двері, Інна рвучко повернулася до Юри.

— Він точно в нас вдома! — зашепотіла вона. — В сенсі, в моїх батьків!

— Чекай, вони ж… Їх немає вже! — здивовано поглянув на неї Юрій.

— Але будинок досі стоїть! — Інна неусвідомлено схопила його руку. — Мені сусідка дзвонила, баба Поля! А телефон сів, тому я не зрозуміла, що вона хотіла. Я думаю, вона хотіла повідомити про Кіру!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍