Юрій Павлович Винничук - Лютеція

„Вам не смакує?“ — питає, помітивши, що я, спробувавши всього по шматочку, перестав їсти.

„Я в дорозі перекусив, а крім того... просто втомлений... і настрій, самі розумієте...“

„Так, така далека дорога... я помітила, що ви без речей приїхали“.

„Дуже квапився“.

„Вона вам перед смертю передала оце“, — дівчина порпається у кишені й простягає мені маленького різьбленого ключика з вушком у формі серця.

„Що це таке?“

„Не знаю. Вона сказала, що ви мусите знати. — Я кручу ключика в руці, дівчина стежить за мною. Що ж — я киваю, вдаючи, що згадав... вона, як мені здалося, полегшено зітхнула. — Може, хочете відпочити? У своєму покої в шафі знайдете нічну сорочку“.

Я бажаю їй доброї ночі й рушаю до покою. Видно, що тут уже побувала служниця. Ліжко розстелене, на кріслі стоїть мидниця з теплою водою, поруч мило, з бильця звисає рушник. Попід кріслом — нічник з покришкою. Я уважно роззираюся, намагаючись здогадатися, для якого замка пасував би той ключик, але жоден замок у шафі чи в секретері не підходить. Я наближаюся до вікна й визираю на вулицю. Попід вікном росте розлогий горіх, жоден листочок не ворушиться на ньому. Неясна тривога опановує мене.

Раптом долинає чийсь голос з вулиці... здається, звучить моє ім’я. Я розчахую вікно і бачу Лютецію, вона махає мені руками: „Тікай швидше! Тікай!“ Я не знаю, чому повинен тікати, але слухняно перелізаю через підвіконня, хапаюся за гілку дерева й поволі спускаюсь додолу. Лютеція бере мене за руку, і ми біжимо. Як вона знайшла мене? Десь позаду чути траскання віконниць, плач і зойки. Я не знаю, від кого тікаю, не знаю куди, але слухняно біжу за дівчиною з вогненним волоссям. Зупиняємося на Ринку біля тієї кам’яниці, у якій ми вперше зустрілися. Лютеція тягне мене за собою далі. При нашій появі в юрбі присутніх радісно прошелестіло: „Ти встигла... встигла... Вона встигла... встигла...“

Ми падаємо знесилені за стіл і важко дихаємо. Нам знову несуть пунш, я п’ю його захланно і з неабиякою насолодою.

„Як ти мене знайшла?“

„Добрі люди підказали“.

„Де я був?“

„У себе вдома. То була твоя бабця“.

„Покійниця?“

„Ні. Та дівчина“.

Я завмер. Тепер я згадав, кого мені нагадувало її обличчя — мою бабцю в юності.

„Але як то можливе? А та... в труні?“

„Мабуть, твоя прабабця. — Лютеція простягає руку: — Дай“.

„Що?“

„Ключика... — Помітивши мій здивований погляд, додає: — Тебе було послано за ним“.

„Мене ніхто не посилав. Я сам пішов“.

„Тобі так лише здається“.

Я дав їй ключ. Вона покрутила його в руці й показала присутнім. Утішений гомін прокотився залою. Лютеція підвелася й попростувала до стіни навпроти шинквасу, на стіні зображено було дивну битву — лицарі рубалися зі звірами, у них під ногами було безліч трупів і рясно струменіла кров. Вона зупинилася перед стіною, вставила ключика в невидиму щілину й крутнула. Щось скреготнуло, клацнуло, і зі стіни висунулася шухляда. Присутні заплескали в долоні. Лютеція повернула усміхнене обличчя до мене, поклала переді мною різьблене пуделко й відчинила його. Пуделко було повне вирізаних із кості літер, які не нагадували жодну з відомих мені абеток.

„Що це таке?“

„Не знаю, — сказала вона. — Час від часу з’являються дивні речі нізвідки. Просто виринають і починають існувати десь поруч. Пояснення їхній появі нема, як і їхньому зникненню. А ми шукаємо розгадки. Зазираємо в ту книжку з незрозумілими письменами, намагаємося вчитатися, розшифрувати бодай рядок або хоч одне слово, та все намарно. Те, що проникає до нас і в нас, непізнаване“.

„Ці літери нагадують мені ті, що в книжці, яку ти мені показувала. Вони з того світу?“

Вона кивнула.

„Невидимі істоти приходять звідти, сновигають між нами. Декого викрадають. Зникнення людей відбувається дуже часто. Кінців ніхто не знаходить. Інколи вони діють ще хитріше — зникла людина з’являється знову, але це вже насправді не вона. У її образі хтось інший, хтось небезпечний. Він живе серед нас, а ми його розпізнати не здатні“.

Карлик підшкандибав до нашого столу, згріб кості з літерами назад у пуделко й кудись поніс».

3

Читаючи ці записки, я переживаю одне з найдивовижніших почуттів, бо ж опиняюся у своїх снах у тому самому стані, у тому самому місці й рухаюся в тому самому напрямку. Це пробуджує в мені присмак чогось незвіданого, водночас смерті і вічності. Мої сни мов наркотик: що частіше їх бачиш, то все дужче вони затягують в себе, не хочеться з ними розлучатися. Але те саме й у Вагилевича. Правда, його Лютеція з’явилася зненацька, а моя давно сиділа в мені, я вимріював її, вірив у неї, як вірять в існування острова Мадагаскар, хоч і ніколи не баченого. Я чув її голос, її подих, уранці на межі між сном і прокиданням вона торкалася своїми вустами моїх вуст, і я носив увесь день тепло її цілунку. Я писав їй листи, які назвав «Листи зимові до Лютеції», але відповіді не отримував. Повертаючись додому з міста, я уявляв собі, як біля хати стоїть авто, а в ньому — вона. Чому саме авто? Не знаю. Ось вона виходить з авта — з довгим полум’яним волоссям, що розвівається на вітрі, і всміхається мені, а сусіди витріщують очі і не можуть уторопати, що це все означає, а ще більше їх ошелешує, коли ця краса неземна обнімає мене й цілує, а я, обхопивши її за стан, веду в хату. Далі уява затинається, я в хаті сам. Падаю на канапу, задираю ноги на бильце і втелющуюся в стелю, роздивляючись дрібненькі тріщинки й ті візерунки, які вони утворюють, там, у тому павутинні тріщинок, я вичитую свою долю, далі ковзаю поглядом по своєму мальовидлу, намагаюся розпізнати імена дівчат, з часом я сам забуваю, де котра увічнена, і не можу розшифрувати її ім’я, таке враження, що галузки й листя вже живуть своїм окремим життям і розростаються, звиваючись зеленими змійками.

Я намагаюся її відшукати, не маючи уяви де, з цією метою я ходжу вечорами в студентські клуби, там завше вирує тлум, світло спазматично блимає, а в тому блиманні виникають обличчя на одну лише мить, аби знову поринути в темряву. Я сідаю десь у кутку, п’ю вино й розглядаю публіку. Коли до мене хтось