Юрій Павлович Винничук - Лютеція

і шкодувати, що помер зарано, до сімдесяти п’яти не дожив, а во пан Цілушко має вісімдесятку, а поривався ще й труну нести.

Ми з татом не досиділи до кінця поминок, горілку лише пригубили, тихенько вийшли й поїхали додому. Всю дорогу мовчали, а вдома тато націдив з бутля вишневого вина, і ми пом’янули Ізя так, як вважали за слушне. Та не забули і стрийка Зеня, бо неможливо забути того, хто не забував сам нікого.

2

Іван Вагилевич

Сон другий

«Десь чути лунке цокання копит і торохтіння коліс, вітер порипує флюгерами та віконницями. Я впізнаю те місто з гравюр у книжці, вулички заплутані, мов лабіринти, і потопають у темряві, лише в деяких будинках блимає тьмяне світло. Раптом долинає цокіт копит зовсім близько, і я бачу чорну карету, візник має на голові каптур, обличчя його не видно. Вікна в кареті зашторені чорними фіранками. І на одну мить мені здалося, що краєчок фіранки хтось відгорнув і глянув на мене. Карета зникла на закруті. Я підбіг, щоб краще роздивитися, але вона розчинилася в чорнилі ночі. Під темними непривітними кам’яницями стоять кілька фіакрів, на козлах дрімають візники в чорних фраках і циліндрах. На кого вони чекають серед ночі? Я йду навмання, роззираючись на боки, кудись пропала та площа із соснами, я заблукав. Під ногами м’яка трава, суха, мертва, у мертвій траві може народитися тільки мертвий місяць, він стежить за мною. Вітер кидає в мене пригорщу хвої, але сосен я не бачу. Зате бачу перед собою темну кам’яницю, у вікнах якої блимають свічки. Дві каріатиди з великими персами підтримували балкони. Біля кам’яниці панує неприємна тиша, дошкульна тиша, липка тиша, хочеться її зруйнувати, вирватися з її мацаків. Я відчиняю двері й потрапляю до просторого передпокою, скупо освітлюваного свічками. На вішаку висять капелюхи й довгі плащі з вилогами, біля вішака стирчать з плетеного коша парасолі й палички. З кімнати праворуч долинає приглушене шемрання, схоже на монотонне бурмотіння молитви. Що я тут роблю? Але все ж скрадаюся навшпиньки до дверей, уважно дослухаючись, коли несподівано хтось мене хапає за руку. Я рвучко обертаюся й бачу панночку в чорній сукні. Худе подовгасте обличчя когось мені нагадує, але я не можу згадати, хто вона, а понадто голос, мені він теж чимось знайомий.

„Чому ви так пізно? — питає вона пошепки. — Ми вас чекали вранці“. Я не знаю, що відповісти, і з вуст моїх долинає невиразне бурмотіння. „Вона ще сподівалася вас побачити...“, — продовжує дівчина й бере мене за руку, але це не та з вогненним волоссям, бо волосся в неї чорне, вираз сумний і розпачливий, настільки, що хочеться її втішити, обняти, приголубити. Хотілося запитати, хто так на мене чекав, але не мав відваги. „Ходіть“, — каже вона й веде до того покою, звідки долинало шемрання.

Посередині покою на столі домовина, у ній лежить стара жінка в чорній сукні з коронками. На голові має чорний чепець, з-під якого визирають сиві кучері. Гострий ніс стирчить догори. По обидва боки домовини сидять у кріслах люди, теж у чорному. Палають свічки, бринить молитва. Я не знаходжу нічого мудрішого, як уклякнути й почати молитися. Очі присутніх спрямовані на мене. Щось їх напружує в моїй поведінці. Що я зробив не так? Може, не поцілував покійницю? То й не поцілую чужу для мене людину. Хто вони? І хто ця жінка, котра буцім чекала на мене? Я проказую тричі „Отче наш“ і тричі „Діво Маріє, радуйся“, правда, дуже тихо, так, аби ті мене не чули, бо цілком можливо, що це зовсім не ті молитви, які пасують для такої події.

Щойно закінчую молитися, як дівчина смикає мене за руку: „Ходіть за мною“. Я слухняно йду за нею сходами вгору. Сукня дівчини шелестить, сходи поскрипують. Дух ладану і свічок повертає мене в добу дитинства й гостювання на парафії в дідового брата. Навіть запах, що панував у будинку, був той самий.

„Ви з дороги, мусите перебратися, — каже дівчина, запровадивши мене до невеликого покою з ліжком. — Хоча... ви, певно, змучені... Може, трохи подрімаєте?“

„А коли ховають?“

„Завтра ополудні. Хочете помитися? Я накажу приготувати купіль“.

„Ні, не треба“.

Дівчина чимось нагадує Сильвію. Чи буде зручно поцікавитись, як її звати? Ні, це безглуздо. Скидається на те, що ми віддавна знайомі, а може, і родина. Отже, я не можу не знати її імені.

„Коли переберетеся, спустіться вниз на вечерю. Вам печеню підігріти чи волієте зимну?“

„Нехай буде зимна“.

Дівчина лишає мене на самоті, я роззираюся по кімнаті. Тут усе старосвітське, зі стін дивляться на мене світлини поважних пань і панів, вифранчених спеціально для знимки. На столику з горщика стирчить букетик безсмертників, поруч — маленький молитовник. Що це за світ, до якого я потрапив? Я перевдягаюся в чорний костюм і з подивом констатую, що він мені якраз упору. З дзеркала в шафі дивиться на мене хтось чужий із сірим обличчям. Невже то я? Спускаюся сходами в передпокій і гублюся, куди йти далі. З кімнати, де лежить покійниця, долинає те саме приглушене шемрання, вухо вловлює окремі слова, які нічого мені не говорять. Підійшовши до дверей навпроти, прочиняю їх і бачу на столі, освітленому свічником-трійцею, полумиски з їжею, карафу червоного плину й келишки.

„Я вже вас зачекалась,— усміхається панночка, наливаючи собі до горнятка кави. — Я теж зголодніла“.

З усього було видно, що тут наготувалися до завтрашніх поминок: печеня, паштет, шинка, ковбаса, сальцесон, сир, смажена риба, салата з квашеної капусти, пиріг з яблуками, пиріг з маком... Панночка наливає мені вишнівки. Надпивши її, маю таке враження, мовби випив узвару — не почув ані грама алкоголю. Може, тому, що я змерз? Дівчина кладе мені в тарілку шматок паштету і шматок печені. Паштет без смаку, печеня теж, здається, що жую печені підошви. Те саме з рибою — вона не має смаку риби, а чогось запліснявілого й розлізлого. Окраєць свіжої на око паляниці виявляється гливким і теж із ноткою цвілі. Так само й пиріг із яблуками. Я не можу це їсти. Волію ще вишнівки. Але, як і першого разу, вона має смак забарвленої на червоно води. Їжа, позбавлена смаку, також позбавлена й запаху. Але дівчина частується з апетитом.