Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді

Розділ 26. Новий день, нові виклики

Назар прокинувся першим.

Софія ще мирно спала, її рука лежала на його грудях, а дихання було рівним.

Він не хотів її будити. Просто лежав і дивився, відчуваючи, як його серце б’ється спокійніше, коли вона поруч.

Але справи чекали.

Він обережно прибрав пасмо волосся з її обличчя, поцілував у скроню й тихо встав із ліжка.

Коли Софія прокинулася, Назар уже стояв на кухні, готуючи каву.

Вона потягнулася, загорнулася в ковдру й підійшла ближче.

— Доброго ранку, — прошепотіла вона, обіймаючи його ззаду.

— Доброго, кохана.

Він простягнув їй чашку з ароматною кавою.

— Оце я розумію чоловік, — посміхнулася вона, роблячи ковток. — Які плани на день?

— Спочатку завезу тебе на роботу. Потім поїду в центр — побачуся з Лізою.

Софія уважно подивилася на нього.

— Думаєш, вона прийме тебе сьогодні?

— Подивимося. Але я не збираюся здаватися.

Вона торкнулася його руки.

— Я це знаю.

Він зробив ковток кави й усміхнувся.

— А ти що плануєш?

— Окрім роботи? Думати, що приготувати тобі на вечерю.

Назар підняв брову.

— Вчорашні вареники я ще не забув. Думаєш, перевершиш їх?

Софія хитро всміхнулася.

— Я завжди можу тебе здивувати, Назаре.

Він нахилився, щоб поцілувати її.

— І я цьому тільки радий.

Коли вони виїжджали з дому, Назар відчував, що цей день буде важливим.

Він не знав, як пройде зустріч із Лізою.

Але знав, що Софія чекатиме його ввечері.

І ця думка гріла його сильніше за будь-яке сонце.

Після того як Назар відвіз Софію на роботу, він залишився чекати неподалік, знаючи, що Ліза зазвичай з’являється в центрі, але не завжди заходить усередину.

І справді, за кілька хвилин він побачив її на знайомій лавці у дворі.

Дівчинка сиділа, підібгавши ноги, і щось крутила в руках.

Назар підійшов, не привертаючи зайвої уваги, і просто сів поруч, залишаючи між ними достатньо простору.

Ліза кинула на нього швидкий погляд, а потім знову втупилася в землю.

— Ви знову тут?

— Так.

— Навіщо?

Він знизав плечима.

— А чому б і ні?

Вона трохи насупилася, ніби не очікувала такої відповіді.

— У дорослих завжди є причини.

— У мене їх дві, — сказав Назар.

Ліза підняла голову.

— Які?

— Перша — мені подобається ця лавка.

Вона закотила очі.

— А друга?

— Софія хвилюється за тебе.

Ліза стиснула губи.

— Вона ж мені не мама.

— Ні, не мама. Але це не означає, що їй байдуже.

Дівчинка покрутила в руках камінець, ніби обмірковуючи його слова.

— Ви були на війні?

Назар трохи здивувався несподіваному запитанню, але відповів чесно:

— Був.

— Вам було страшно?

Він на секунду задумався.

— Інколи. Але частіше я боявся не за себе, а за тих, хто поруч.

Ліза мовчала.

— Ти чекаєш на батька, так?

Вона стиснула камінець у руці.

— Так.

— Він повернеться.

— А якщо ні?

Назар подивився їй прямо в очі.

— Тоді він усе одно залишиться з тобою.

Ліза опустила голову.

— Дід каже, що я повинна змиритися.

— А ти що думаєш?

— Що не хочу.

Назар кивнув.

— І правильно.

Дівчинка задумано водила пальцем по лавці.

— Ви ще прийдете?

— Якщо захочеш.

Вона кивнула, не піднімаючи голови.

— Гаразд.

Назар усміхнувся.

Після розмови з Лізою Назар повернувся до центру, де на нього чекала Софія.

Вона вийшла до нього в коридор і відразу ж уважно глянула в очі.

— Як усе пройшло?

Назар трохи подумав і відповів:

— Краще, ніж очікував.

Софія полегшено видихнула.

— Вона говорила з тобою?

— Так. Запитала, чи мені було страшно на війні.

Софія здивувалася.

— Серйозно?

— Так. Я відповів чесно.

— І як вона на це відреагувала?

— Не знаю. Вона не завжди говорить, що думає, але сьогодні не втекла й навіть сама спитала, чи я прийду ще.

Софія торкнулася його руки.

— Це великий крок, Назаре.

— Так. Але головне, щоб вона почала довіряти не тільки мені, а й собі.

Софія кивнула, задумливо кусаючи губу.

— Вона боїться, що батько не повернеться, і не хоче змиритися.

— І ти сказав їй, що вона має право не миритися?

— Так.

Софія стиснула його руку.

— Ти робиш для неї більше, ніж будь-хто інший, Назаре.

Він глянув на неї й м’яко усміхнувся.

— Роблю це для тебе.

Софія трохи нахилилася вперед, її очі світилися ніжністю.

— Я знаю. І це робить мене найщасливішою.

Вона піднялася на носочки й тихо прошепотіла біля його губ:

— Дякую тобі.

Назар не відповів — просто притягнув її ближче й поцілував. Після розмови із Софією Назар поїхав до офісу.

Йому потрібно було повернутися до роботи, але думки про Лізу та Софію не виходили з голови.

Коли він зайшов у кабінет, Володя вже сидів за столом із чашкою кави.

— Ну, як твоє наставництво? — з усмішкою запитав він.

Назар зітхнув, кидаючи ключі на стіл.

— Ліза починає говорити.

Володя підняв брови.

— Це швидше, ніж я очікував.

— Вона ще насторожена, але я бачу, що їй потрібно, щоб хтось просто був поруч. Без тиску.

Володя кивнув.

— А Софія що каже?

— Вона рада.

— І ти теж, — підсумував Володя.

Назар знизав плечима.

— Просто хочу, щоб ця дитина мала шанс.

— Ну, брате, ти її найкращий шанс, навіть якщо сам цього ще не розумієш.

Назар нічого не відповів, тільки відкрив ноутбук і переглянув список справ.

— Що в нас сьогодні?

Володя кинув йому кілька документів.

— Декілька контрактів, нарада о другій і зустріч із партнерами о четвертій.

— Чудово.

Він спробував увімкнути робочий режим, але всередині все одно залишалося відчуття, що найважливіші речі зараз відбуваються не тут, а там, де його чекають Софія і Ліза.

Але робота чекала, і він не міг її ігнорувати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍