Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді

Назар підняв брову.

— Цікава теорія.

— Тому сьогодні в нас на вечерю «щастя».

Він усміхнувся, але в цей момент задзвонив телефон.

На екрані висвітився Володя.

— Дай мені хвилину, кохана, — сказав Назар, встаючи.

Софія махнула рукою.

— Тільки недовго, бо вареники швидко варяться.

Він вийшов на балкон і підняв слухавку.

— Ну, як там твій стан після «розлуки на три дні»? — одразу пожартував Володя.

— Ти смійся, а я реально мало не з’їхав із глузду, — буркнув Назар.

— Повірю. І що, тепер ти нарешті заспокоївся?

— Трохи. Вона поруч, готує вечерю, все, як треба.

— Ну, значить, вижив.

— Вижив, — погодився Назар.

— А що з Лізою? Ти ще плануєш із нею працювати?

Назар трохи помовчав, дивлячись у темряву міста.

— Так. Завтра знову піду до неї.

— Вона тебе приймає?

— Думаю, так.

— Це добре. Але пам’ятай, що діло не швидке.

— Я знаю.

Володя зітхнув.

— Гаразд, не буду тебе більше відволікати. Повертайся до своєї Софії та вареників.

— Так і зроблю, — сказав Назар, завершуючи виклик.

Він повернувся в кухню, і перше, що побачив — Софія, яка стояла біля плити, перемішуючи вареники, а в повітрі витав аромат домашнього тепла.

Він підійшов іззаду, обійняв її за талію й нахилився до вуха.

— Ну що, моє щастя готове?

Вона засміялася, притискаючись до нього.

— Ще хвилинка, і буде найсмачніша вечеря в твоєму житті.

Софія виклала вареники на тарілки, додала ложку сметани зверху й поставила перед Назаром.

— Ось тобі вечеря, яка приносить щастя, — усміхнулася вона.

Назар узяв виделку, підчепив вареник, обережно відкусив…

І завмер.

Софія уважно спостерігала за його реакцією.

— Ну що?

Він повільно прожував, потім поклав виделку й глянув на неї з таким серйозним виразом обличчя, що вона навіть затримала подих.

— Софіє…

— Що?

— Це найкращі вареники, які я коли-небудь їв.

Вона полегшено видихнула й розсміялася.

— Назаре, я вже подумала, що щось не так!

— Та ні, все ідеально, — він відрізав ще шматочок. — Ти впевнена, що не працювала в ресторані?

— Ні, але в мене хороша вчителька — моя мама.

— Їй треба медаль.

Софія засміялася, а Назар, продовжуючи їсти, думав, що цей момент — один із тих, які він запам’ятає назавжди.

Бо поруч із нею навіть звичайна вечеря ставала особливою.

Після їжі вони сиділи за столом із чашками чаю.

Софія поклала руку на його долоню.

— Я рада, що повернулася.

Назар переплів їхні пальці.

— Я теж.

Вона глянула йому у вічі.

— Я знаю, що ти хвилювався.

Він не став заперечувати.

— Ти дуже важлива для мене, Софіє.

Вона стиснула його руку.

— І ти для мене, Назаре.

У цю хвилину він зрозумів, що вперше за останні кілька днів відчуває справжній спокій.

Після вечері Назар і Софія перемістилися на диван. Вона сиділа поруч, загорнувшись у плед, а він обіймав її однією рукою, відчуваючи її тепло.

— Щось дивитимемося? — запитала вона, гортаючи список фільмів на новому телефоні.

— Можемо, але, чесно кажучи, мені достатньо просто сидіти з тобою, — відповів Назар, проводячи рукою по її волоссю.

Вона усміхнулася й притулилася ближче.

— Ти став дуже ніжним, Назаре.

— Це погано?

— Це ідеально, — прошепотіла вона.

Він вдихнув запах її волосся й закрив очі.

— Ти не уявляєш, як я чекав, коли знову зможу просто тримати тебе ось так.

— Я уявляю, — сказала Софія. — Бо сама відчувала те саме.

Вони трохи помовчали, насолоджуючись моментом.

— Завтра ти знову йдеш до Лізи? — запитала вона.

— Так.

— Як думаєш, вона чекатиме тебе?

— Не знаю, але я прийду.

Софія злегка провела пальцями по його долоні.

— Я тобою пишаюся.

Назар подивився на неї й тихо сказав:

— А я просто хочу бути людиною, якою ти можеш пишатися.

Вона усміхнулася, погладила його по щоці й тихо прошепотіла:

— Ти вже нею є.

Він не відповів. Просто нахилився й м’яко поцілував її.