Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді

Розділ 25. Неможливо без неї

Назар намагався зосередитися на роботі.

Але в нього не виходило.

Відкривав ноутбук — і через п’ять хвилин ловив себе на тому, що знову дивиться в телефон.

Йшов на зустрічі — і думками був не там.

Пив каву — і вона здавалася без смаку.

Його роздратовувало все. Від голосів у офісі до того, що на вулиці похмуро.

А найбільше — те, що Софії не було поруч.

Коли вона писала або дзвонила, йому ставало трохи легше.

Але як тільки телефон замовкав — він знову поринав у свою порожнечу.

— Назаре, це вже клініка, — сухо заявив Володя, спостерігаючи, як той втретє за годину перевіряє телефон.

— Відчепись.

— Ні, серйозно. Ще трохи — і ти почнеш нюхати її светр, щоб відчути запах.

Назар кинув на нього злісний погляд.

— Ти думаєш, це смішно?

— Я думаю, що це ненормально, — розсміявся Володя. — Ти ж не бачився з нею всього день!

— Уже два.

— Ой, два! — Володя саркастично схопився за голову. — Боже, як ти вижив?

Назар проігнорував його.

— Чесно, брате, я такого ще не бачив, — Володя схрестив руки. — Ти ж завжди був… знаєш, такий холодний, непохитний.

— Був, — визнав Назар.

Володя підняв брови.

— І що змінилося?

Назар на секунду задумався.

А потім спокійно відповів:

— Вона.

Володя мовчав кілька секунд, а потім посміхнувся.

— Ну все. Пропав ти, Назаре.

— Та знаю.

І він нічого не міг із цим вдіяти.

Бо без неї цей світ здавався неправильним.

Назар прокинувся цього ранку з єдиною думкою: вона сьогодні повертається.

Він не міг спокійно працювати, не міг знайти собі місця. У голові була тільки Софія.

Він дивився на годинник частіше, ніж зазвичай, відзначаючи кожну хвилину, яка наближала її приїзд.

І коли телефон нарешті завібрував, він відповів ще до другого гудка.

— Кохана?

Софія засміялася.

— Привіт, Назаре. Я вже в дорозі.

Він майже видихнув із полегшенням.

— Коли будеш?

— Через годину. Але є одне «але».

— Яке?

— Мама дала мені стільки гостинців, що я ледь можу все донести.

Назар посміхнувся.

— То мені тебе зустріти?

— Будь ласка.

— Уже виїжджаю.

— Ти так скучив?

Він замовк на секунду, а потім просто сказав:

— Уяви, що так.

Софія тепло засміялася.

— Тоді чекаю.

Він кинув телефон у кишеню, схопив ключі й уже за кілька хвилин був у машині.

Його руки були спокійними, але серце калатало швидше, ніж зазвичай.

Бо він знав: ще трохи — і вона знову буде поруч.

І тоді цей чортів світ нарешті стане правильним.

Коли Назар під’їхав до вокзалу, потяг уже прибув.

Він швидко вийшов із машини й почав вдивлятися в натовп, шукаючи Софію.

І ось вона.

У темному пальті, з великим пакетом у руках, ще одна сумка через плече, а поруч чоловік допомагав їй тягнути щось важке.

Назар різко рушив уперед, і Софія нарешті помітила його.

Її очі засяяли, а на губах з’явилася усмішка, від якої в нього все всередині потепліло.

Він майже підбіг до неї, забрав пакети й глянув у її обличчя.

— Ти ж казала, що це «гостинці», а не ціла продуктова база.

Софія засміялася.

— Мама передала «трошки» всього.

— Якщо це «трошки», я боюся уявити, що таке «багато».

— Назаре…

— Що?

Вона раптово обійняла його, щільно притискаючись, як тільки могла.

— Я скучила.

Він міцно обійняв її у відповідь, вдихаючи знайомий запах волосся, і лише тоді нарешті зміг повністю розслабитися.

— Я теж, — тихо сказав він.

Він відчував, як швидко б’ється її серце, і знав, що його — так само.

Софія відсторонилася на мить, підняла голову, її очі світилися.

— Давай додому?

Він усміхнувся.

— Додому.

Бо тепер, коли вона поруч, це слово нарешті мало сенс.

Коли вони нарешті приїхали додому, Назар виніс усі пакети на кухню й тільки зараз зрозумів, скільки всього передала Софіїна мама.

— Так, стоп, — він підняв руку. — Це точно гостинці, а не гуманітарна допомога?

Софія засміялася, відкриваючи один із пакетів.

— Назаре, ти не розумієш. Якщо мама передає щось, то це завжди «на всякий випадок».

— Тут випадків на місяць вистачить, — пробурчав він, дістаючи шмат домашньої ковбаси. — Хоч бери й ресторан відкривай.

Софія почала розпаковувати банки з консервацією.

— О, от і варення!

— Улюблене?

— Так! Мамине абрикосове, з шматочками апельсинів.

Вона була така щаслива, що Назар тільки посміхнувся.

Але його увагу привернув ще один пакунок. Він розгорнув його й побачив пляшку горілки.

— О, а це що, бонус?

Софія хихикнула.

— Мама сказала: «Для Назарчика».

— Тобто теща вже мене визнає?

— Мабуть, так, якщо вже передає тобі горілку.

Назар усміхнувся, дістав пляшку й розглянув її.

— Ну що ж, доведеться якось із вдячністю продегустувати.

— Але не зараз! — Софія грайливо ткнула його в плече. — Ми будемо вечеряти!

— І що буде в меню?

Софія загадково посміхнулася.

— Щось із того, що мама передала. Довіряєш мені?

Він узяв її за руку, притягнув ближче й м’яко прошепотів:

— Я тобі довіряю більше, ніж собі.

Софія торкнулася його щоки й тихо сказала:

— Тоді чекай найсмачнішої вечері у своєму житті.

Назар тільки посміхнувся.

Бо знав: що б вона не приготувала, головне було не їжа.

Головне було те, що вона знову тут. Поруч. І більше нікуди не їде.

Софія радісно діставала пакунок із замороженими варениками, які вони з мамою ліпили перед від’їздом.

— Добре, що вони не розтанули, — сказала вона, перекладаючи їх у каструлю.

Назар, сидячи за кухонним столом, усміхнувся.

— Уявляю, як ви з мамою їх ліпили.

— О, це була ціла подія! — засміялася Софія. — Вона мені навіть розповідала всілякі сімейні історії під час цього.

— Наприклад?

— Наприклад, що мій прадід вважав, що вареники — це їжа, яка приносить щастя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍