Івлін Во - Жменя праху

що рекламували комфортабельні морські рейси на тлі пальм, негритянок і старовинних руїн. Він хотів виїхати за кордон, бо вважав, що так слід повестися чоловікові в його становищі, а крім того, все пов’язане з Геттоном було надовго затруєне для нього, і йому хотілося кілька місяців пожити якнайдалі від людей, що знали його і Бренду, там, де він не зустрічав би раз у раз її, чи Вівера, чи Реджі Сент-Клауда, отож із цим прагненням утекти він і пішов до Гревіль-клубу перечитати проспекти. Він був членом того клубу вже кілька років, але навідувався туди рідко й досі не відмовився від членства лише через те, що забував скасувати наказ банкові пересилати до клубу внески. А тепер, коли і Брет-клуб, і Браун-клуб стали йому ненависні, він був радий, що лишився в Гревіль-клубі. То був клуб інтелектуалів — туди ходили професори, кілька письменників, службовці музеїв і члени наукових товариств. Усі там поводились по-простому, і Тоні, що сидів у кріслі, обіклавшися ілюстрованими брошурками, не здивувався, коли до нього звернувся якийсь незнайомий йому член клубу й запитав, чи не збирається він за кордон. Зате здивувався, коли звів очі й побачив того чоловіка.

Доктор Мессінджер, хоч іще молодий, був бородатий, а Тоні рідко бачив бородатих молодих чоловіків. Крім того, він був дуже низенький, загорілий і вже лисий; червоняста засмага обличчя кінчалася посередині лоба, а вище блідою банею здіймалося тім’я. Він носив окуляри в сталевій оправі, і видно було, що синій сержевий костюм йому незручний.

Тоні підтвердив, що збирається поплавати морем.

— Незабаром я від’їжджаю до Бразілії,— сказав доктор Мессінджер.— А може, до Нідерландської Гвіани. Ще не знаю. Там досі не визначено кордону. Я хотів вибратися на тому тижні, та не вийшло. Може, ви знайомі з таким собі нікарагуанцем, що називає себе то Понсонбі, то Фітцкларенс?

— Ні, не знайомий.

— Ваше щастя. Він оце щойно вкрав у мене двісті фунтів і кілька кулеметів.

— Кулеметів?

— Атож. Я завжди беру один-два в подорож — більше для острашки, розумієте, і для обміну, а тепер їх нелегко купити. Адже не зайдеш до крамниці просто так і не попросиш кулемета.

— Певне, що ні.

— Ну, без кулеметів я ще обійдусь, а от без двохсот фунтів — ніяк.

Тоні держав на колінах розгорнений проспект із знімком Агадірської гавані. Доктор Мессінджер через його плече глянув на знімок.

— А, знаю, цікаве місце,— сказав він.— Ви ж, мабуть, знайомі там із Цінгерманом?

— Ні, я ніколи там не бував.

— Він би вам сподобався — чесний хлопчина. Заробив чимало, продаючи патрони атлаським шейхам ще до замирення. Це, звичайно, взагалі легкі гроші, але він там був найспритніший з усіх. Здається, він тепер держить ресторан у Магадорі.— Потім доктор мрійливо додав: — Шкода, що я не можу підключити до цієї експедиції КГТ[18]. Треба добувати гроші у приватних осіб.

Була перша година, і в залі ставало людніше. Один єгиптолог, розгорнувши хусточку, показував видавцеві церковного тижневика скарабеїв.

— Ходім пообідаємо,— запропонував доктор Мессінджер.

Тоні не збирався обідати в клубі, але не зумів відмовитись: до того ж він був вільний.

Доктор Мессінджер пообідав яблуками й рисовим пудингом. («Мені треба бути дуже обережному з їжею»,— сказав він). Тоні взяв собі холодний біфштекс і пиріг з нирками. Вони сиділи біля вікна у великій їдальні нагорі. Скоро місця довкола них позаймали члени клубу, які в традиційній тут невимушеності зайшли так далеко, що перехилялися через спинку стільця й розмовляли з людьми за сусідніми столами, заважаючи й так не дуже вмілим офіціантам. Але Тоні нічого не чув, заслухавшись того, що розповідав доктор Мессінджер.

— Розумієте, легенда про Місто не вмирає з шістнадцятого сторіччя, з часів перших дослідників. Одні казали, що воно стоїть десь у Мату-Гроссу, другі — у верхів’ях Оріноко, в нинішній Венесуелі. Сам я завжди вважав, що воно в Урарікуері. Я їздив туди торік і зав’язав знайомство з індіанським плем’ям пай-вай: ніхто з білих ще не вертався від них живий. Від пай-ваїв я й дізнався, де шукати Міста. Звісно, ніхто з них там не був, але вони знають про нього. Кожен індіанець між Сьюдад-Боліваром і Парою знає про нього. Але вони не скажуть. Химерні люди. Проте я побратався з одним пай-ваєм — цікава церемонія. Мене закопали по шию в твань, і всі жінки племені плювали на мою голову. Потім ми з’їли з ним жабу, гадюку й жука і після цього стали побратимами. Це він сказав мені, що Місто лежить між витоками Корентейна і Такуту. Там є величезні недосліджені території. Я давно збираюся поїхати туди. Цікавився я й історичним боком проблеми і більш-менш з’ясував, де там узялося Місто. Заснували його вихідці з Перу на початку п’ятнадцятого сторіччя, коли інки були в розквіті сили. В усіх ранніх іспанських пам’ятках згадується така народна легенда. Один із дрібних царків збунтувався й повів свій народ у ліс. У більшості племен є перекази про якийсь чудний народ, що проходив по їхніх землях.

— А яке ж, на вашу думку, це Місто?

— Важко сказати. Кожне плем’я називає його інакше. Пай-ваї називають його Осяйним, Іскристим, арекуни — Багатоводним, патамони — Барвистоперим, варау — чомусь тим самим словом, яким у них називають щось схоже на запашне повидло. Звичайно, навряд чи можна вгадати, як розвивалась чи занепадала там цивілізація за п’ять сторіч ізоляції...

Того дня Тоні, перш ніж піти з Гревіль-клубу, порвав усі проспекти — він домовився з доктором Мессінджером, що візьме участь у його експедиції.

— І часто ви в експедиції їздите?

— Та, правду кажучи, оце їду вперше.

— А... Цікаво, мабуть — цікавіш, ніж ми думаємо,— визнав балакучий пасажир,— а то чого б люди так рвалися їздити?

Їхній пароплав, видно, будувався для тропіків — якщо взагалі ті, хто проектував його, думали про якісь вигоди. В салоні для курців було навіть холодніше, ніж на палубі. Тоні пішов до своєї каюти, взяв пальто й шапку і вернувся на корму, туди, де сидів перед вечерею. Ніч була не зоряна, і поза невеликим освітленим кружалом довкола судна висіла густа темрява — тільки попереду з лівого борту блимали сигнали якогось маяка: довгий — короткий, довгий — короткий. Гребені хвиль, сяйнувши відбитим світлом із палуби для прогулянок, западали в темряву за кормою. Прокинулися й заскімлили гончаки.

Вже кілька днів Тоні не думав про