Івлін Во - Жменя праху

Вже з годину цей чоловік що три хвилини підходив до Тоні. Спершу Тоні повертав голову йому назустріч і знов відвертався до моря. Потім чоловік почав кивати йому, а тоді казати: «Привіт!», або: «Гойдає!», або «Ось і я»; нарешті зупинився й завів розмову.

Тоні надокучило це безнастанне повторення, і він перейшов на корму. Спустився трапом на нижню палубу. Там у принайтовлених до борту клітках були різні тварини: племінні бугаї, вкритий товстою попоною чистокровний кінь, пара гончаків — усе це везли на Вест-Індські острови. Тоні пробрався між клітками й люками аж на корму, сів там біля лебідки й задивився, як підіймається та опускається обрій над димарями, а вони чорними силуетами вирізняються на тлі присмеркового неба. Тут гойдало більше, ніж на середині судна; тварини неспокійно топтались у своїх тісних клітках, гончаки час від часу починали скімлити. Матрос-індієць зняв із шворки білизну, що цілий день лопотіла на вітрі.

Високі буруни зразу розбивали струмінь за кормою. Судно пливло Ла-Маншем на захід. Коли стемніло, на французькому березі заблимали маяки. Ось яскраво освітленою палубою пройшов стюард, б’ючи в гонг із мідних циліндрів, і балакучий пасажир спустився вниз, щоб помитися перед обідом у теплій морській воді, яка хлюпала у ванні з боку на бік; мило давало в ній ріденьку липку піну. Більш ніхто до обіду не перевдягався. Западали сутінки, а Тоні сидів, поки не подзвонили вдруге. Тоді він скинув у каюті пальто й спустився вниз обідати.

То був перший вечір на морі.

Тоні посадили за капітанським столом, але капітан того вечора був на містку. По обидва боки від Тоні стільці були порожні. Гойдало не дуже, і сітки не натягали, але стюарди прибрали зі столу вази з квітами і змочили скатерку, щоб по ній не совався посуд. Навпроти Тоні сидів темношкірий архідиякон. Його манера їсти була вишукана, але чорні руки на вогкій білій скатерці здавались величезними.

— На жаль, за нашим столом сьогодні не дуже людно,— сказав він.— Я бачу, ви невразливий до хитавиці. Моя дружина в каюті. Вона вразлива.

Архідиякон сказав Тоні, що вертається з якогось конгресу.

Над сходами був салон, що називався «Музичний салон і кабінет». Там весь час була сутінь — вдень світло притемнювали кольорові шибки, ввечері — рожеві шовкові абажури на електричних свічках. Пасажири пили там каву, сидячи на масивних, оббитих кретоном диванах або на обертових стільцях, попригвинчуваних до підлоги перед письмовими столами. Там таки щодня протягом години сповнений гідності стюард порався коло шафи з романами — суднової бібліотеки.

— Не бозна-яке суденце,— озвався балакучий пасажир, сідаючи поряд Тоні.— Та коли визирне сонце, може, буде веселіш.

Тоні закурив сигару, але стюард сказав йому, що тут не курять.

— Дарма,— мовив балакучий пасажир,— ми зараз підемо в бар. Ви знаєте,— додав він за хвилинку,— я мушу вас перепросити. Я отоді перед обідом подумав, що вам клепки бракує. Коли ви сказали, ніби їдете до Демерари шукати міста. Якось чудно мені стало. А потім економ — я за його столом сиджу, там завжди весело і найкраще обслуговують,— розказав мені про вас. Ви дослідник, правда?

— Та начебто правда,— відповів Тоні.

Він якось не зразу звик до того, що він дослідник, бо став ним усього два тижні тому. Навіть два великі ящики в трюмі з його прізвищем і наклейками «До кінцевого порту» — ящики, де лежали такі незвичні для нього речі, як скринька з ліками, автоматична рушниця, табірне спорядження, в’ючні сідла, кіноапарат, динаміт, дезинфекційні засоби, складений човен, фільтри для води, масло в бляшанках і найдивніше з усього — те, що доктор Мессінджер назвав «товари для обміну»,— все це ще не могло до кінця переконати його, що він справді їде в експедицію. Доктор Мессінджер улаштував усе. То він вибирав музичні скриньки й заводних іграшкових мишей, дзеркальця, гребінці, парфуми, ліки, рибальські гачки, сокири, кольорові ракети, сувої штучного шовку, впаковані в ящик з написом: «Товари для обміну». І з самим доктором Мессінджером Тоні познайомився недавно; тепер він лежав на своїй койці, бо був «вразливий», як висловився чорношкірий архідиякон; сьогодні Тоні вперше побачив, що і в нього є людські слабості.

Тоні дуже мало бував за кордоном, У вісімнадцять років, перед вступом до університету, він прожив літо в одного підстаркуватого добродія під Туром, щоб навчитися мови. (... Сірий кам’яний дім, а кругом виноградники. У ванній кімнаті опудало спанієля. Старий називав його Стоп, бо тоді було модно давати собакам англійські назвиська. Тоні їздив велосипедом по прямих білих дорогах, оглядав замки; він мав із собою прив’язані ззаду пакунки з бутербродами, і дрібна пилюка пробивалася крізь папір і рипіла на зубах. Там були ще два юнаки — англійці, отож він не дуже навчився по-французькому. Один з них закохався, а другий на ярмарку в місті вперше в житті впився іскристим «Вувре». Того вечора Тоні виграв у лотерею живого голуба; він випустив його на волю, а тоді побачив, як хазяїн балагана спіймав його сачком...) Потім він іще їздив на кілька тижнів до Центральної Європи з приятелем із Белліола[17]. (Вони раптом виявились багатіями, бо курс марки впав, і жили серед незвичної пишноти в найрозкішніших готельних апартаментах. Тоні купив тоді за кілька шилінгів хутро й подарував його у Мюнхені одній дівчині, що й слова не знала по-англійському). А ще згодом він прожив медовий місяць із Брендою у чужій віллі на Італійській Рів’єрі. (... Кипариси й оливи, баняста церква на схилі гори, між віллою і гаванню, кав’ярня, де вони сиділи вечорами, дивлячись на рибальські човни та на вогні, відбиті в тихій воді, й дожидаючи, коли тишу й спокій збудить швидкий моторний катер. Той катер, що називався «Джазистка», належав одному молодому чепурунові чиновникові, який, здавалось, по двадцять годин на день гасав на ньому туди-сюди, то вилітаючи з гавані, то влітаючи до неї...) Якось вони з Брендою поїхали до Ле-Туке з гольфовою командою Брет-клубу. Оце й усе. Після батькової смерті Тоні більше не виїздив з Англії. У них не було на це грошей; подорожування, та й багато іншого, вони відкладали на той час, коли буде сплачено податок на спадщину, крім того, Тоні не любив покидати Геттон, а Бренда не хотіла лишати самого Джона Ендрю.

Тому Тоні не був вибагливий щодо подорожей і, коли вирішив поїхати за кордон, то насамперед подався до туристичного агентства й вернувся з пакою барвистих проспектів,