Івлін Во - Жменя праху

станете, Тоні. По-моєму, ви дуже нерозумно робите. Кінець кінцем, хто повірить, що одинокий чоловік не може сьогодні чудово жити за чотири тисячі на рік. Я сам ніколи стільки не мав.

— Але ж тоді мені доведеться відмовитись від Геттона.

— А хіба я не відмовився від Брейклі? І запевняю вас, друже, що ні разу про це не пошкодував. Тоді, звичайно, було прикро, давня звичка, знаєте, та можу вам сказати щиро: коли маєток було продано, я відчув себе іншою людиною. Їдь куди хочеш...

— Але ж я нікуди, крім Геттона, їхати не хочу.

— І, знаєте, в тому, що кажуть лейбористи, багато правди. Боюся, що великі оселі в Англії — це вже минуле.

— А скажіть мені, Бренда усвідомлювала, що мені доведеться розпрощатися з Геттоном, коли я погоджуся?

— Так, здається, про це була мова. Я гадаю, вам неважко буде продати Геттон під шкоду чи щось таке. Пригадую, коли я вирішив збути Брейклі, маклер казав — дуже шкода, що це не готика, бо школи й монастирі охочі до готики. Я певен, що за Геттон вам добре заплатять і кінець кінцем ви станете багатший, ніж тепер.

— Ні, про це не може бути й мови,— відказав Тоні.

— Ви ставите всіх у страшенно прикре становище,— сказав Реджі.— Не розумію, чого ви так затялися.

— Крім того, я не вірю, що Бренда може хотіти чи домагатись від мене такого.

— Помиляєтесь, любий мій. Можу вас запевнити.

— Цього я не збагну.

— Ну що ж...— Реджі пахкнув сигарою.— Не хотів я всього казати, але, мабуть, доведеться. Річ тут не в самих грошах. Бівер, бачте, закомизився. Він каже, що не може взяти Бренду, коли вона не буде як, слід забезпечена. Це, мовляв, буде нечесно щодо неї. І я його розумію.

— Так, я теж розумію,— мовив Тоні.— Отже, ваша пропозиція зводиться до того, що я мушу продати Геттон, щоб купити Бренді Бівера.

— Навіщо ж так гостро,— докірливо мовив Реджі.

— Ну, а я не збираюся цього робити, і квит. Коли це все, що ви мали мені сказати, то бувайте здорові.

— Ні, це не все. Я, мабуть, погано виклав вам справу. Так воно виходить, коли надміру жалієш когось. Бачте, я не просив вашої згоди, а тільки пояснював, що пропонує наша сторона. Я намагався владнати все по-дружньому, але, бачу, це не виходить. Бренда вимагатиме дві тисячі на рік через суд, і з нашими свідченнями ми цього доб’ємося. Дуже шкода, що ви змусили мене викласти все так різко.

— Мені таке й на думку не спадало.

— Правду кажучи, нам теж. Це Біверова ідея.

— Ви, здається, загнали мене в глухий кут.

— Навіщо ж так гостро?

— Мені б хотілося упевнитись, що Бренда теж із цим згодна. Ви не заперечуєте, щоб я подзвонив?

— Будь ласка, будь ласка. Вона, скільки знаю, зараз у Марджорі.

— Брендо, це Тоні... Я щойно повечеряв з Реджі.

— Так, він казав мені, що запросив тебе.

— Він каже, що ти хочеш судитись за аліменти. Це правда?

— Тоні, не залякуй мене. Все роблять адвокати. І не варто заводити мову зі мною.

— Але ж ти знала, що вони вимагатимуть дві тисячі?

— Так, вони казали. Я знаю, це багато, але...

— І ти ж добре знаєш, які мої грошові справи... Ти знаєш, що мені доведеться продати Геттон... Алло, ти слухаєш?

— Слухаю.

— Ти це знаєш?

— Тоні, не змушуй мене, щоб я почувала себе свинею. Все так заплуталось...

— То ти знаєш, чого вимагаєш?

— Так... більш-менш.

— Дякую. Це все, що я хотів спитати.

— Тоні, як ти чудно говориш... Не вішай трубки.

Тоні повісив трубку й вернувся до кімнати для курців. Йому раптом стало зрозумілішим багато з того, що бентежило його. Весь готичний світ розсипався... Не було вже блискучих обладунків на лісових галявинах, гаптованих черевичків на зелених лужках, забігли кудись білі плямисті однороги...

Реджі напівлежав у кріслі.

— Ну, що?

— Поговорив. Ви правду казали. Вибачте, що я зразу не повірив. Так неймовірно здалося.

— Дарма, дарма, любий мій.

— Я вже вирішив, як зробити.

— От і гаразд.

— Бренда не дістане розлучення. Ті свідчення, що я забезпечив у Брайтоні, нічого не варті. Випадково з нами весь час була дивина. Обидві ночі вона спала в тій кімнаті, де мав спати я. Коли ви наважитесь подати в суд, я захищатимусь і виграю справу, але я гадаю, що ви, як побачите свідчення, не захочете судитись. Я виїду на якихось півроку. А коли вернусь, то дам Бренді розлучення, якщо вона захоче, але без ніяких аліментів. Вам зрозуміло?

— Але ж послухайте, друже...

— Бувайте здорові. Дякую за вечерю. Хай вам щастить у розкопках.

Виходячи з клубу, Тоні помітив оголошення, що Джон Бівер має балотуватись у Брет-клубі.

— І хто б подумав, що стариган отак поведеться! — сказала Поллі Кокперс.

— Тепер я розумію, чому в газетах весь час товчуть за реформу закону про розлучення,— озвалась Вероніка.— Це ж просто жах, що йому таке минеться безкарно!

— Не треба було йому зразу казати,— докинула Сукі.

— Та Бренда ж така довірлива,— зауважила Дженні.

— По-моєму, Тоні повівся паскудно,— сказала Марджорі.

— Не знаю,— відказав Аллен.— Я гадаю, це твій братик, йолоп, зіпсував усе.

Розділ п’ятий

В пошуках міста

І

— Ви не знаєте, скільки разів треба обійти круг палуби, щоб вийшла миля?

— А хтозна,— відповів Тоні.— Ви вже, певне, чимало пройшли.

— Двадцять два рази обійшов. Коли звик багато рухатись, то на морі одразу скиснеш. Суденце поганеньке. Часто цією лінією плаваєте?

— Уперше.

— А... Я думав, у вас яка комерція на островах. У цю пору туристів сюди пливе небагато. Більше назад. Тобто додому вертаються. А ви далеко?

— До Демерари.

— А... Якихось копалин шукати?

— Ні, правду кажучи, я Місто шукаю.

Балакучий пасажир спершу здивувався, потім засміявся.

— Ви наче сказали, що шукаєте місто.

— Атож.

— Ви так і сказали?

— Так.

— Я й думав, що ви сказали... Ну дарма, бувайте. Хочу до обіду ще кілька разів обійти.

І рушив палубою далі, ледь похитуючись для рівноваги й раз у раз