Erleen Nord - Катарсис, Erleen Nord

Король трохи розслабився, здавалося, частина його підозр розвіялася. Але він ще не закінчив.

— Гаразд, Дорруде. А що стосується вершників? — запитав Вольтер, перевівши погляд на підлогу біля шафи.

У кабінеті старшого вченого знову запанувала напружена тиша. Король Вольтер втупився у підлогу, де нові дошки різнилися кольором від старих. Це місце завжди нагадувало йому про жахливий день, коли він втратив свою дружину Янетту та сина Торстена. Тоді всього кілька крапель їдкої речовини, випадково розлитої Єнсом Йонатаном, забрали їхні життя за лічені хвилини. Ці спогади досі переслідували Вольтера, часом здаючись такими живими. Іноді йому здається, що він чує їхні голоси в коридорах замку, наче вони ось-ось вийдуть з-за одного із поворотів чи закутків.

— Я послав лише одну команду, Ваша Величносте, — сказав Дорруд, перервавши важку тишу.

— Так, я знаю, — кивнув король, все ще дивлячись на підлогу. — В іншого загону був дозвіл від єпископа Атріда.

— Що? Навіщо йому це? — здивувався Дорруд, ледь не підвівшись зі стільця.

— Це я в нього ще запитаю, як тільки закінчу тут, — сказав Вольтер і нарешті відірвав погляд від підлоги, повернувши увагу до старшого вченого. — А зараз поясни, чому твої люди вирушили за стіни.

— Як і завжди, Ваша Величносте, за частинами тіл монстрів, — почав пояснювати Дорруд. — У місті монстрів небагато завдяки варті на стінах. Але останнім часом з'явилися нові потвори, і ми мусимо їх якось вивчати.

— Це пов'язано з тим нападом на караван? — поцікавився Грофт. — Хіба у вас є підхожа для цього зброя?

Напад на караван біля Леберехта став великою проблемою. Без регулярного постачання місто приречене на голод і занепад. Але більшість впливових осіб у столиці воліли обходити це питання стороною, пропонуючи караванам змінювати маршрути.

— Так, саме того монстра вони мають вполювати, — підтвердив Дорруд. — Щодо зброї, то наші люди та найманці самі обирають те, що вважають найбільш ефективним. А загін Смарагд — це вмілі бійці, яким можна довірити таку справу. А монстр... Нам потрібне щось унікальне, щоб дослідити й використати його особливості.

— Нові монстри, стривожені мешканці, зелені спалахи, — замислено промовив Грофт. — Усе це нагадує, що незабаром може повторитися напад, як той, що ми бачили багато років тому. Пора берегти людей, які допоможуть пережити цю біду, а не посилати їх на смерть.

— Я розумію ваші побоювання, — відповів Дорруд. — Але вважаю, що потрібно діяти на випередження, бо це наш єдиний шанс.

— На цьому все, — король несподівано підвівся зі стільця, зупинивши будь-які подальші дискусії. — Ми всі маємо зробити все можливе, щоб захистити залишки нашого королівства та народу. Ви займайтеся своїми дослідженнями, а ми забезпечимо оборону.

Наостанок Вольтер знову поглянув на місце, де нові дошки приховували сліди тієї фатальної події. Його голос, хоч і спокійний, змусив Дорруда напружитися:

— Я б хотів поглянути на ваші підземелля.

Дорруд миттєво задумався, чи є таке прохання простою цікавістю, чи король щось підозрює. Зберігши холоднокровність, він відповів:

— Звісно, Ваша Величносте. Підемо разом.

Старший вчений розумів, що король не має дізнатися про тунелі, пробиті Союзом Вчених під містом; про ув'язнених доньок Єнса Йонатана чи про те, що саме стало причиною появи чорного туману. Усе це могло поставити під загрозу не лише його роботу, а й існування Союзу та самого королівства.

За наказом Дорруда, як тільки король Вольтер чи його люди з'являться в штабі, все, що необхідно, сховають: прохід у підземелля замаскують так, що навіть вогонь свічки не сколихнеться від протягу; Карлу Йонатан присплять та сховають, замурувавши в сховок за стінами; а Корнелію Йонатан, її порожнє тіло, закопають прямо в підземеллі. Навіть тіло монстра, впольованого загоном Смарагд, приховають від очей короля. Саме тому, чим ближче вони наближалися до підземелля, тим спокійніше ставав Дорруд. Дорога першим рівнем підземелля далася йому легко, як і другим.

Вольтер та його радник із цікавістю дивилися на зайнятих своїми справами вчених, які навіть не звертали уваги на сторонніх. Мабуть, таку нахабність, як не помічати короля, можуть собі дозволити лише ті, кого жартома називають книгоїдами.

— Тут проводився розтин того велетня, Ваша Величносте, — Дорруд обвів поглядом простору залу з кліткою посередині. — Учора його тіло було майже повністю знищено, оскільки ми закінчили дослідження. Залишили для себе лише найнеобхідніші частини.

— І яку назву ви йому вигадали? — Грофт підійшов ближче до клітки та оглянув підлогу в ній, особливу увагу приділяючи багряним плямам біля входу.

— Поки що ми цього не робили, раднику Грофт, — відповів Дорруд та краєм ока помітив, як король Вольтер наближається до одних із дверей. — Щось не так, Ваша Величносте?

— Ці двері занадто міцні, щоб бути між звичайними кімнатами, тобі так не здається? — Вольтер важко поглянув на Дорруда в очікуванні відповіді. — Що за ними?

Ті самі двері, за якими прохід у підземелля під містом, де колись Вольтер утримував Єнса, а пізніше там і зародилося прокляття чорного туману. Дорруд випередив короля по дорозі до дверей та, діставши ключа, відчинив їх. Вони важко відкрилися, показуючи королю Вольтеру те, що ховали за собою: дерев’яна шафа, обставлена прозорими скляними посудинами, наповненими жахливою на вигляд та запах рідиною, шматками тіл монстрів. Не те що король, а навіть Дорруд, який уже звик до такого запаху, прикрив носа та відійшов на кілька кроків.