Аля Алістер - У пошуках втраченої магії, Аля Алістер

— Так, усе чудово. Мені просто дуже страшно.

— Кохана моя, у нас усе вийде. Я ж із Вами, боятися нічого. Треба тільки якнайшвидше вибратися з володінь графа, — він акуратно обійняв її за плечі.

 Було видно, що хлопець ще не цілком усвідомив, що все це реально, що його кохана жінка поруч, що він наважився викрасти її в могутнього лерда.

 Приблизно за пів години, коли вони скакали високим пагорбом, Роберт помітив, що за ними слідує чорна грозова хмара, що вдалині спалахують блискавки.

— Бог із нами, люба! — зрадів він. — Така гроза змиє будь-які сліди. Треба поспішати, щоб і ми не потрапили під зливу.

Амелія тільки кивнула, боячись видати себе. Вона ж не могла сказати, що вони під цей дощ не потраплять. Втікачі скакали, поки сонце не почало сідати. Знайшовши маленький яр, вони сховалися в ньому на ніч. Розводити багаття було поки що небезпечно, тому вони перекусили, закутавшись у ковдру, пригорнулися один до одного й міцно заснули. Чаклунка була спокійна. Поки коханий відлучався по нужді, вона закрила їх заклинанням невидимості, щоб ніхто не натрапив на них фізично, поставила захист, схожий на той, що ставив Монфор на кордоні своїх володінь. Такі страшні, як у графа, відчуття вона організувати не могла, але просто неприємних видінь мало вистачити і для людей, і для тварин. Щоб її улюблений лицар виспався, вона вселила йому відчуття абсолютної безпеки.

На світанку, відпочивши та підбадьорившись, втікачі поскакали далі. Дорогою вони зустрічали обози, мандрівників. Одного разу навіть великий загін лицарів. За можливості, звісно, намагалися об'їжджати густо заселені місця. Щоб їх не виявили, опитуючи народ, рухалися під захистом невидимості. Це забирало багато енергії в чаклунки і, попри молодість, сил ставало все менше, і їй дедалі важче було триматися в сідлі.

 Якось раз Роберт на привалі запитав:

— Ви помітили, що коли ми опиняємося в полі видимості людей, вони ніколи на нас не дивляться? Так дивно.

— Нічого дивного, — відповіла Амелія. — Прості люди воліють не дивитися на незнайомців. Напевно думають, що якщо вони не звертатимуть на нас уваги, то й ми не звернемо уваги на них. Ви ж лицар, а не всі лицарі прихильні до простих людей.

 Роберт замислився, а потім згідно кивнув.

— Гадаю, Ви маєте рацію, моя прекрасна пані.

 Пара була в дорозі вже тиждень. Й Амелія серйозно виснажилася. Їй необхідно було відновити сили. І терміново. Але для ритуалу було потрібне усамітнення не на 5 хвилин, а значно більше. До того ж, був дуже вдалий час, повний місяць.

Поповнивши вдень запаси в маленькому селі, втікачі розташувалися на нічліг у лісі біля маленької річки, під невеликою скелею. Повечерявши, вони як зазвичай лягли спати. Амелія дочекалася, поки її лицар засне, і тихо вибралася з їхнього маленького табору. Вона бачила узлісся в лісі, коли вони вибирали місце для ночівлі. Туди дівчина й попрямувала. Розвела маленьке багаття, занурила руки в миску з водою, яку набрала в річці, і, ставши в центрі, розкинула руки й почала читати співуче заклинання Сили.

 Над нею сяяв Місяць. Він освітлював своїм чарівним світлом ліс, узлісся, чаклунку. Амелія насичувалася енергіями Місяця і Землі, Вогню і Води. Вона відчувала, як наповнюється цією чарівною енергією, кожною клітинкою свого тіла. Захват, п'янке відчуття легкості. Їй здавалося, що ще трохи, і вона злетить...

Коли чаклунка закінчила й розплющила очі, то остовпіла. Біля неї стояв Роберт. Його очі були широко розкриті від... жаху. Амелія пірнула в його думки й відсахнулася. Коли вона почула його голос, то не відразу змогла відрізнити його думки від його голосу.

— Ти що, чаклувала?! — прошипів він. — Ти відьма?!

 Тут його ніби осяяло.

— Так ти мене приворожила, щоб я зрадив свого лерда?! Ти підла брудна погань! — закричав він і з усього маху вдарив Амелію в обличчя. — Ти хотіла прослизнути в замок моїх предків і знищити мою сім'ю?! Який же я був сліпий дурень! — і знову вдарив дівчину, яка вже лежала на землі.

 Вона знепритомніла.

Коли отямилася, то побачила, що зв'язана й лежить у їхньому таборі. Вона не одразу зрозуміла, чому зв'язана, чому страшенно болить голова. Але коли згадала, то жахнулася. Її улюблений лицар перетворився на божевільного релігійного фанатика. Як вона могла в ньому так помилитися?!

Роберта поруч не було. Дівчина почала намагатися поворухнутися. Руки й ноги заніміли. Вона спробувала розігнати кров у кінцівках, щоб повернути чутливість. Добре, що мотузка була досить товстою, руки тонкими, і вузли лицар в'язав не дуже надійні. Амелія розуміла, що треба поспішати, бо, якщо колишній уже тепер наречений передасть її до рук церкви, це буде кінець. Біль був у руках пекельний, потім поколювання, і нарешті пальці почали відчувати траву, землю. Коли дівчина ворушила руками, мотузки трохи слабшали, вузол був зав'язаний так собі. Це дало змогу спробувати звільнитися за допомогою магії. Не відразу, але заклинання «розплутування вузлів» почало працювати. Звільнивши руки, вона швидко впоралася з вузлами на ногах. Намагалася вскочити, але ноги підвели. Вона почала швидко їх розтирати. Було відчуття, що тисячі голок вп'ялися в її плоть. Амелія спробувала обережно встати. Цього разу вийшло. Насилу пересуваючись, вона встигла зробити кілька кроків, коли почула, що наближається Роберт. Дівчина втиснулася в скелю й одягла «Покривало невидимості». Лицар навіщось тягнув величезний оберемок хмизу. У повному подиві, Амелія зазирнула в думки цієї людини.