Аля Алістер - У пошуках втраченої магії, Аля Алістер

— І як надовго він тебе тут закрив?

— Поки я не дам згоду вийти за нього заміж, — приречено повідомила дівчина.

 Луїза підійшла до неї.

— Люба моя, погоджуйся. Ти перебуватимеш під захистом могутнього лерда. Зможеш спокійно займатися магією і не приховувати від чоловіка свою сутність. Дружба гарна основа для шлюбу. Поглянь тверезо на ситуацію. У тебе немає вибору.

 Амелія різко повернулася до матері.

— Я не кохаю його. Я кохаю Роберта! Крім того, він чорний чаклун і він дуже жорстокий. Я потрібна йому, щоб завоювати цю країну. А потім підкорити й сусідів. Він хоче влади. Великої влади! Він не зупиниться ні перед чим. Ти розумієш, що я братиму в цьому всьому участь?! Я зброя. Тому я ніколи не вийду за нього заміж.

Луїза обійняла її. Сльози текли з її очей. Вона розуміла, що її дівчинка, у будь-якому разі, приречена.

 Наступного дня Амелія попросила матір передати записку Роберту. Вона хотіла знати, чи надіслав той повідомлення братові про їхній приїзд. Той повідомив, що послання відіслав, але відповіді поки що немає.

Минув тиждень. Граф втрачав терпіння. Амелія, як і раніше, мовчала. Від брата Роберта так і не було звісток. Але тягнути було не можна. Бігти потрібно було зараз або доведеться-таки виходити заміж за Монфора. Через Луїзу закохані домовилися, що Роберт сховає в лісі одяг і припаси. Амелія вмовить графа відпустити її погуляти з супровідником і тоді є шанс втекти. Вночі із замку вислизнути з кіньми не вийде, а без них втеча неможлива. Вранці Амелія послала служницю з проханням про аудієнцію. Монфор сам з'явився до неї. Він увійшов до кімнати, мовчки сів у крісло й уважно подивився їй в очі. Весь його вигляд свідчив про те, що господар у крайньому роздратуванні й хоче чути тільки одну відповідь.

— Максиміліане, я рада бачити Вас, — дівчина намагалася посміхнутися, але надто нервувала, тому посмішка вийшла не дуже привітною. — Багато днів я сиджу тут під замком. Я щиро сподіваюся, що це моє останнє ув'язнення. Адже так? Ви ж не замикатимете мене після весілля?

— Амеліє, не кажи дурниць! Ніхто тебе замикати не збирається. Ти порушила правила, які були встановлені для твоєї ж безпеки.

 Амелія глибоко зітхнула.

— У такому разі, Ви не заперечуватимете, якщо я прогуляюся із супровідником і після цієї прогулянки офіційно оголошу про свою згоду вийти за Вас заміж?

 Побачивши запитання в погляді графа, вона пояснила.

— Я хочу погодитися як вільна жінка, а не як Ваша ув'язнена.

 Монфор встав і, знизавши плечима, сказав:

— Якщо це твоя остання забаганка, я не заперечую, — і вийшов.

Амелія швидко перевдяглася, надівши під сукню чоловічий одяг. До кімнати вбігла Луїза. Вона з тривогою і благанням подивилася на неї.

— Люба моя, це останні миті, коли ти можеш передумати. Потім буде пізно... Передумай! Будь ласка! — благала вона й міцно обійняла доньку, чи то благаючи, чи то прощаючись.

 Дівчина теж міцно обійняла жінку, яку все життя вважала своєю матір'ю.

— Матінко, не плач, зі мною все буде добре. А ти в жодному разі не зізнавайся, що знала про мої плани. Я подбала про те, щоб граф ніколи не зміг прочитати твої думки. Щоб він тобі не казав, не зізнавайся.

 Амелія відсунула за плечі матір і зазирнула в її заплакані очі.

— Обіцяй!

 Луїза згідно кивнула.

— І, матінко, витри сльози. Адже я просто їду на прогулянку, — багатозначно сказала втікачка й рішуче вирушила на стайню. Там на неї вже чекав осідланий кінь і лицар, який завжди її супроводжував... Роберт.

 Амелія, як зазвичай, мчала попереду, а лицар тримався на відстані. Так вони скакали стежкою вздовж берега до лісу, поки їхні силуети проглядалися з веж замку. Потім Роберт порівнявся з нею і вказав, у якому напрямку заховані їхні пожитки. Часу було обмаль. Поки Роберт діставав продукти, речі і прив'язував усе це до сідла, Амелія швидко зняла свою верхню сукню, порвала її і скинула зі скелі. Це мало затримати погоню. Якийсь час вони думатимуть, що вона зірвалася з урвища й загинула. Дівчина швидко замотала волосся тканиною, одягла верхню чоловічу туніку до колін, підперезалася шкіряним ременем і накинула капюшон. Тепер вона була схожа не на аристократку, а на хлопчину-зброєносця при шляхетному лицарі. Коли все було готово, вони скочили на коней і помчали в інший бік. У замку бачили, що вершники вирушили на захід, а брат Роберта жив на південному сході, тож утікачі мали зробити пристойний гак, щоб рухатися в потрібному напрямку. За кілька годин довелося уповільнити швидкість, щоб не втратити коней. Амелію дуже непокоїла думка, що коли люди графа зрозуміють, що ніхто не загинув, а вони втекли, можуть відшукати їхні сліди. Вона попросила привал, щоб коні відпочили, і сказала, що їй треба усамітнитися. Коли дівчина відійшла на безпечну відстань від коханого, то змогла вимовити потрібне заклинання, щоб спричинити сильну зливу та бурю в тому напрямку, де розташовувався замок і погоня. А в тому, що погоня була, вона навіть не сумнівалася. Коли втікачка повернулася до місця привалу, Роберт простягнув їй шматок хліба й сир, щоб вона підкріпилася.

— Ви маєте блідий вигляд. Усе гаразд?