Деніел Кіз - Війни Міллігана

білим королем у зоотерапії тощо. Крім того, пацієнти на різних постах у кутках коридорів обмінюватимуться сигналами свистом. Наприклад, коли завершиться етап на головному вході, аллен просвистить пацієнту біля спортзалу, той — вартовому на вході у 22-ге відділення, той — вартовому біля дверей майстерні, той — пацієнту вгорі на сходах, а той — вартовому в буфеті. Передавши свій сигнал-свист, кожен пацієнт має бігти на призначений йому пункт оборони.

У п’ятницю ввечері «Три партнери» закрили столярну майстерню і розбили всі гарнітури[33] в друкарні.

Рано вранці восьмого вересня у «чорний понеділок» аллен і Ленні увійшли в головний офіс. аллен узяв слухавку й зателефонував у відділ зоотерапії:

— Пішак ферзя готовий?

— Стоїть просто тут.

Половина сил для атаки вже була в коридорах — пацієнти міцно тримали ножі за спинами. Хтось ще чекав на сигнал у бібліотеці, ховаючи ніж у книжці. Усі були готові.

Раптом з коридору почувся гучний крик. У офіс вбіг один з лейтенантів-робітників і схопив аллена за руку.

— Там щось не так! Ходімо! Там коїться щось дивне!

Разом з Ленні і Заком вони попрямували у друкарську майстерню. Робітник дістав пачку робочих наказів, що принесли для друку, і витяг звідти лист від губернатора Рода щодо ліквідування етапних пунктів у Лімі. Далі в листі зазначалося, що територія клініки буде передана Департаменту виправних установ для переобладнання у в’язницю.

— Стривай, що ж це виходить? Цей лист прийшов сьогодні вранці? Може, вони знали про «чорний понеділок» — і це лише трюк? Вони намагаються переконати нас відкликати бунт? Мовляв, нащо ризикувати життями, якщо Ліму все одно закриють?

аллен кинувся до Арні Логана й попросив його якомога швидше знайти товстуна Бекера. Якщо хтось і зможе зрозуміти цей заплутаний лист, то тільки юрист із в’язниці.

У коридорах запала тиша. Чулися лише кроки соціальних робітників, що йшли у кабінет адміністрації. Вони йшли чітко посередині коридору, спокійні, але квапливі — наче знали, що щось має статися. Ніхто не проронив ані слова.

Товстун Бекер прибіг із портфелем під пахвою.

— Що у вас тут сталося?

— Як думаєш, що це означає? — аллен простягнув йому лист.

Той уважно прочитав документ і почухав голову:

— Вочевидь, Род наказав закрити клініку.

— Мене на це не купиш, — похитав головою аллен. — Не вірю.

— Ну, є лише один спосіб дізнатися правду. Ходімо нагору, зателефонуємо у кілька місць.

Бекер набрав якийсь номер і почав з кимось говорити, удаючи члена персоналу клініки. За кільки хвилин він повісив слухавку й кинув на аллена спантеличений погляд.

— Уявляєш, вони кажусь, що вся адміністрація лікарні зараз у Колумбусі. Я не знаю, чи правда це все, але сьогодні після обіду нам мають усе повідомити — тож якщо до вечора не буде ніяких офіційних оголошень, значить, це якийсь трюк.

аллен побіг у відділ зоотерапії: там пацієнти вже готували зброю — ножі й вогнегасники — і чіпляли на взуття шипи. Він поквапився спинити їх і пояснити, що доведеться відкласти наступ до вечора.

Прийшов час обіду, але наглядачі не наказували зібратися всім у їдальні. Ніхто навіть не зателефонував у відділення. Стало зрозуміло, що Габбард і Лінднер знали про «чорний понеділок».

О 14:40 на сходах унизу з’явився Лінднер і гукнув, щоб покликали Міллігана.

— Чого тобі треба, бісова пико? — гаркнув у відповідь Зак. — Біллі до тебе не спускатиметься. Нікого ти тут не надуриш.

— Стривай, що тут таке? — почув аллен.

— Ми хочемо, щоб ти спустився до нас, — сказав Лінднер.

— А чому б нам не зустрітися десь посередині в коридорі? Якщо хтось із ваших мавп на мене накинеться, я хочу, щоб усі це бачили.

Троє озброєних пацієнтів (свою зброю вони ховали за спиною за ременем) оточили аллена й пішли поруч з ним коридором. Габбард і Лінднер дійшли до ґратів і спинилися.

— Містере Міллігане, у цьому немає жодної необхідності! — крикнув Габбард. — Ви лише налякали людей — вони навіть не хочуть працювати сьогодні. Нам треба поговорити про це!

— З тобою я не говоритиму, свиното! — крикнув у відповідь аллен.

Один з пацієнтів дістав ніж, але лишив руку за спиною. Лінднер, мабуть, побачив цей жест, але нічого не сказав — вочевидь знав, що той уб’є його і оком не моргне.

— Губернатор наказав доктору Моріцу закрити лікарню в Лімі й перетворити її на виправний заклад. Сподіваюся, це вас утішить.

— Ти брешеш, — гаркнув аллен.

— Якби ж, — подивився Лінднер йому прямо в очі. Потім вони обидва повернулися й пішли геть. Чотири їхні охоронці лишилися стояти біля дверей.

аллен злякався. Було неясно, кому вірити. Раптом униз сходами збіг радісний Ленні з радіоприймачем у руках.

— Чорт забирай, ти тільки послухай це! Послухай!

Тімоті Моріц, голова Департаменту психічного здоров’я, особисто оголошував про закриття Ліми. Вони ошелешені стояли посеред коридору й дивилися одне на одного.

— Значить, нас усіх кудись відправлять, — підсумував Ленні.

— Як на мене, то це й добре, — всміхнувся Зак.

— Думаю, вони знали про заколот. Хтось доніс чутки головному керівництву, — припустив Ленні.

— Чорт, у нас проблеми! — отямився аллен.

— Це ж які?

— Ми маємо спинити атаку! Я вже навіть не впевнений, що нам вдасться все скасувати на цьому етапі!

«Три партнери» передали всім бунтівникам команду негайно зібратися в дальньому кінці коридору.

— Позбавтеся ножів, — скомандував Ленні. — Приносьте все в майстерню — ми їх поріжемо.

Пацієнти здивовано дивились одне на одного.

— Стривайте!

— Що тут відбувається?

— Е, ні! Я зброї не віддам! Я битиму наглядачів — як ви вчили!

— Хлопці, послухайте мене, — благав аллен, — заради бога, нам же не треба більше вмирати!

Вони ніяк не могли цього усвідомити — надто довго всі готувалися до битви.

— Усе скінчилося. Усе! Ліму закривають! Ми перемогли!

— Вони наберуть сюди інший персонал, — додав Зак. — Навіть в’язниця краще, ніж Ліма!

Запала тиша. Усі обдумувати новину. А потім усі раптом наче вибухнули: почали стрибати, танцювати, радіти, жбурляти речі довкола. Під радісні крики хтось почав трощити вікна.

Ніякого більше пригнічення. Ніяких гестапівських катувань.

Усі знали, що система в’язниць не зможе прийняти таку кількість людей, бо тюрми й так переповнені, тож почали говорити про зменшення строків ув’язнення, переведення у звичайні лікарні для душевнохворих і навіть звільнення тих, кого не вважали небезпечним. На обличчях суворість змінювалася спочатку подивом, потім полегшенням і врешті радісною усмішкою.

Раптом по гучномовцях почувся голос директора Габбарда, який наказував усім пацієнтам повернутися у свої кімнати. Годинник аллена показував 16:00. Вони все одно запізнилися на годину. Але охорони у відділенні й досі не було.

Три