Деніел Кіз - Війни Міллігана

партнери рушили вниз сходами у свої палати. Раптом вони побачили пішак ферзя — він один і досі стояв на своєму посту й тримав кришку смітника як щит. Обличчя в нього було страшенно перелякане, але він готовий був кинутися на будь-кого. Йому повідомили новини, і він неймовірно розгнівався.

— Чорт забирай!!! Якого дідька мені ніхто нічого не каже?!

Усі поволі розходилися по кімнатах. Панувала тиша. Охоронці не знали, що пацієнти готувалися скласти зброю, але обшуків не проводили. Повз аллена у коридорі пройшов наглядач, кинувши:

— Добрий день, містере Міллігане. Що, хороший був у вас день?

(2)

18 вересня у «Плейн Ділер» опублікували коротку замітку, у якій повідомили, що федеральний суддя Ніколас Валінскі постановив: пацієнти Державної клініки Ліми мають повне право відмовлятися від прийому медикаментів.

Протягом періоду очікування — поки аллен думав, що Лінднер опікується його переведенням назад у Афіни, — він звик вранці будити зомбі зі свого відділення на сніданок. Якщо чекати, поки їх прийдуть будити наглядачі, вони запізняться на сніданок, і йому через це доведеться пізніше приходити у майстерню.

Вранці в понеділок 22 вересня аллен одягнувся, почистив зуби, визирнув у коридор та гукнув: «Ї-ї-ї-їсти!» Більшість зомбі вже настільки звикли до його голосу, що відразу вставали з ліжка, варто йому було гукнути. Решту ж доводилося брати за ногу чи за руку й витягати в коридор — звідси вони вже могли самостійно доплентатися до їдальні.

Після сніданку аллен пішов у майстерню, де побачив Попа Мессінґера, — той сидів на самоті з чашкою кави. Старий завжди трохи повільно думав — він за все життя так і не навчився читати.

— Привіт, друже. Усе нормально?

— Мене відправляють у в’язницю у Луїсвіллі, аж поки вони не знайдуть притулок, куди мене можна перевести. Лікар каже, я не зможу сам про себе дбати.

— Звісно ж зможеш! — аллен сів біля старого. — Ти ж тут чудово працював. Ти надійний друг і чудовий столяр.

— Вони справді закривають цю лікарню?

— Ну, так кажуть.

— Я сумуватиму за нею.

— За цією пекельною дірою?

— Та не за нею, а за людьми. Я ще ніколи не зустрічав нікого такого, як ви, хлопці. Ніхто мені ніколи не допомагав. У мене раніше не було такого, щоб лягаючи спати, я з нетерпінням чекав ранку. Ніхто й ніколи не робитиме для мене того, що робили ви всі, — він махнув рукою у бік конвеєра.

аллен поплескав його по спині.

— Та ти легко знайдеш нових друзів. Просто не ховайся в куток. Виходь, говори з людьми. От побачиш — навколо багато тих, хто буде радий тобі допомогти.

Легко було це казати. Та аллен знав, що він пускає старому дим в очі. У них була спільна ціль, спільний ворог — вони всі готові були померти заради того, щоб змінити щось на краще. Один за всіх і всі за одного.

А тепер, коли війни на горизонті немає і зброя перетворилася на шматки дерева й металу, усе розпадеться — кожен сам по собі. У майстерні вже не було тієї енергійності.

аллен став до шліфувального верстата й почав працювати. У голові роїлися думки. Поки він вірив, що за кілька місяців його відправлять у в’язницю — він міг витримати що завгодно, будь-які переведення з однієї діри в іншу. Але тепер, коли на горизонті з’явилось повернення у Афіни, його почала розривати надія, у яку він боявся повірити.

О 15:00 Ленні, як завжди, почав закривати майстерню. Він зазирнув до аллена й повідомив:

— У нас одного робітника не вистачає.

— Як це — не вистачає? — здивувався аллен.

— Я порахував робітників. Когось одного немає.

У аллена з’явилося неприємне передчуття.

— Мессінґера порахував?

— Востаннє я його бачив, коли він пив каву й говорив з тобою.

— Я бачив його трохи пізніше біля стрічкової пилки на конвеєрі, — згадав Зак. — Він ще сказав мені, що ніде у світі про нього так ніхто не дбатиме.

— От же клятий дідько! — аллен кинувся до стрічкової пилки. Під столом лежала рука, від якої тягнулася цівка крові в сушарні.

— Господи, аби тільки живий… Господи, — благав аллен.

На підлозі в сушарні лежав Поп Мессінґер. Увесь його одяг був просякнутий кров’ю.

Наступного ранку в працетерапії говорили лише про одне — про самогубство Попа Мессінґера.

— Як же його ховатимуть? — хвилювався Ленні.

— Він наклав на себе руки, бо вважав, що він усім байдужий — казав, що попереду на нього не чекає нічого хорошого, — роздумував уголос аллен.

— Було б добре, аби на похороні грала музика. Як думаєш, у нього гратиме музика?

— Його просто опустять у загальну могилу та й усе. У нього немає рідних. Нікому домовлятися про музику.

— Я б хотів бути на його похороні.

— Навіть і не сподівайся, — урвав його Зак.

— На похованнях буває різна музика — залежно від того, що найбільше любив небіжчик.

— А хтось знає, яку музику любив Поп?

аллен задумався.

— Я знаю, який звук він любив, — він простяг руку й клацнув вимикачем стрічкової пилки. Машина смикнулася й загула у високій ноті.

Зак увімкнув шліфувальний станок. Інші пацієнти один за одним увімкнули всі чотирнадцять машин, вшановуючи пам’ять Мессінґера. Уся майстерня гула так, що здригалася підлога.

(3)

Ленні потай сказав аллену, що перед переведенням назад у в’язницю він хотів би ще дещо зробити.

— Я позбавлюся «Барбекю на колесах».

– І як же ти це зробиш?

— Ти ж добре розумієшся в електриці. Ти мені й скажи, як це зробити.

— Раніше розумівся. Тепер ні, — відповів аллен. Він згадав, що томмі сердився на себе через те, що не зміг уникнути шокотерапії в «Барбекю», і відтоді уникає всього електричного. аллен визирнув у вікно й подивився на припаркований унизу впритул до стіни фургон.

— Позбавитися його звичайними способами неможливо, — заговорив Зак. — Вони все добре організували. Варто комусь поскаржитися — вони відганяють фургон подалі, як тільки починається розслідування. І все: немає фургона — немає і доказів. Вони якось запхали в «Барбекю» Джоуї Мейсона — і той попросив адвоката поскаржитися федералам. Коли вони приїхали — тут уже нічого не було. Хтось із цих бугаїв відігнав машину на паркінг біля торговельного центру.

— Якщо вивести машину з ладу — вони не зможуть її відігнати, — запропонував Ленні.

— А оце я залюбки, — погодився аллен. — Може, придумаємо якийсь підпал, зробимо якийсь запальний пристрій і спустимо на мотузці з вікна?

— Не думаю, що це спрацює. Я вже давно обдумую цю ідею, але