Леся Найденко - Коефіцієнт надійності, Леся Найденко

19.1

У кабінеті пахне свіжими роздруківками й запліснявілою кавою — я розкопала кавомашину та витратила ледь не годину, аби вимити її. Цікаво, які знахідки чекають на мене попереду?.. Може, десь тут і рештки мамонта знайдуться? У цьому хаосі все можливо. 

Розминаю шию та кидаю оком на фронт подальших робіт. На столі гори документів: звіти про тренування, квитанції, графіки, фінансові розрахунки та копії особистих справ гравців. Окремо — стопка старих, пожовклих контрактів. Таке враження, що тато просто заходив у кабінет, кидав документи, де бачив вільне місце та повертався на лід. 

Дивна він особистість. Як можна бути перфекціоністом на тренуваннях, змушувати гравців по мільйону разів відпрацьовувати удар ключкою, бо бачте снігова крихта посипалася не в тому напрямку, і водночас забивати на елементарний порядок документообігу? 

Увімкнувши в навушниках свій плейлист, я перебираю документи, розкладаю їх по текам, намагаючись позбутися непотрібного. Усе хочеться зробити якомога зручніше: таблиці в комп’ютері, картки на стелажах — ось сучасність, а не цей паперовий зоопарк. Навіть якщо батько й обожнює безлад, тепер, поки я тут, у нас буде хоч якесь упорядкування.

Підіймаю голову та від переляку ледь не падаю зі стільця. Прямо переді мною стоїть  хлопчик. Судячи з уніформи, один із гравців дитячої команди. У його руках величезний букет квітів, зв’язаних червоною стрічкою. Очі малого просто таки сяють азартом.

Я вимикаю музику.

— Звідки ти тут узявся?! — кажу, забувши перейти на англійську. 

Той чухає потилицю. 

— Ти Аліса? — питає.

— Так.

— Тоді це для тебе,  — заявляє він настільки гордо, наче особисто вирощував ці квіти.

— Мені? — перепитую, розгублено виходячи з-за столу.

Хлопчик киває і, щоб надати ситуації вагомості, урочисто додає:

— Від Маккея.

Дивне відчуття… Таке враження, що у моїх грудях оселилося крихітне кошеня, і зараз воно задоволено муркоче.

— А чому він сам не прийшов? — питаю, посміхаючись краєм губ. Насправді мені хочеться обійняти той букет й танцювати з ним.

— Звідки мені знати? — хлопчина трохи нетерпляче кладе квіти на стіл. — Він дав двадцятку та попросив передати Алісі. 

Ох, цей Маккей… Застрашився заходити у кабінет тренера? Може, й правильно. Тато ще не остаточно охолов, краще зайвий раз його не провокувати. 

— Передай Оліверу, що я дуже вдячна. 

Малий серйозно киває, ніби сприйняв мою фразу як секретну місію.

— Буде зроблено! — і з цими словами, вилітає з кімнати.

Я  проводжу кінчиками пальців по пелюстках білосніжних троянд. Перші квіти від хлопця, який подобається, завжди особливі. В них є натяк на слова, які поки що не готовий промовити вголос… 

Треба придумати, куди подіти цю красу, аби вона не зів’яла. Вази, звісно, у кабінеті немає… Мій погляд зупиняється на полиці, заставленій кубками, і я вже знаю, що зроблю. Сподіваюсь, це не вважатиметься вандалізмом. 

Вибираю найбільший  — старий, з легко потертою табличкою «Турнір зимової класики, 2013 рік». Артефакт, привезений татом з України. Тепер з нього хоч якась практична користь буде. Я мию кубок в умивальнику, заповнюю його водою та з гордістю розташовую квіти всередині. Виглядає незвично, але вельми оригінально. Хто взагалі сказав, що кубки мають лише пил збирати?

— Естетика і практичність у гармонії, — шепочу сама собі, роблячи фото для Соломії. Та миттєво відправляє реакцію у вигляді трьох сердечок та слів: “Він втюхався”.

По моєму обличчю розповзається блаженна посмішка. Хотілось би мені, аби здогадка Солі виявилася правдою. Розуміючи, що на емоціях я навряд чи зможу сконцентруватися на нудних документах, вирішую вийти зі своєї комірчини та бодай краєм ока поглянути на Олівера. Хочу переконатися, що він досі живий та неушкоджений.

Тихенько проходжу між рядами крісел на трибуні й зупиняються біля бортика. Спостерігаю за тренуванням, ловлячи себе на думці, що тепер це не здається чимось безглуздим та нудним. Я вже адаптувалася настільки, аж готова прийти на гру та спробувати себе в ролі вболівальниці Орланів. Здається, тато пропонував мені фірмову куртку… хочу її одягнути! 

Олівер виділяється впевненістю та зосередженістю. Його рухи такі швидкі й чіткі, що мені хочеться аплодувати після кожного сейву. Навіть важко уявити, як йому вдається не зважати на біль у плечі… Помічаю, що погляд тата теж зосереджений саме на ньому, наче інших гравців не існує. Затамувавши погляд, чекаю що зараз з його вуст злетить їдке зауваження… але ні. Тато лише стримано киває, роблячи помітки у своєму блокноті. 

— Мабуть, це справді перемир’я, — шепочу собі під ніс, спостерігаючи, як Олівер, відбиваючи складний кидок, одразу передає шайбу товаришу по команді.

Наші погляди зустрічаються. У ту ж мить куточки його губ підіймаються, і на обличчі з’являється грайлива посмішка, що змушує мене на секунду розгубитися. Ух… відколи на льодовій арені стало настільки жарко? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍