Леся Найденко - Коефіцієнт надійності, Леся Найденко

Глава 19

Ранок починається з ненависної мелодії будильника. Я перевертаюся на бік, намагаючись вимкнути звук, і помічаю, що проспала трохи більше, ніж мала б. Глибоко зітхаю. Щось у мене геть відсутнє натхнення жити цей день. 

Застигаю на кілька секунд, намагаючись зібратися з думками. Проте часу обмаль. Може, я й погана дочка, проте бути поганою помічницею не планую. Я завжди серйозно ставилася до своїх обов’язків, і той факт, що наразі мій бос — це тато, нічого не змінює. Змушую себе піднятися, похапцем почистити зуби. Відображення у дзеркалі відверто не підбадьорює. І куди поділася та сяюча Аліса з учорашнього побачення? Напевно, провалилася у кролячу нору, а замість себе у Фростгейт послала похмурого двійника. 

Зібравшись, спускаюся вниз і зустрічаюся з татом. Він сидить на кухні, гортаючи стрічку новин в телефоні, снідає. На іншому боці столу ще одна тарілка із сендвічем — холодна, та все ж таки турбота з його боку.

— Це для мене? — питаю, опускаючись навпроти.

— Так, снідай, бо ми запізнюємось. 

Розуміючи, що не встигну зварити кави, я запиваю скупий сніданок соком з пакета. Тиша на кухні просто нестерпна. Тато втупився у телефон, уникаючи мого погляду. Я знаю, що він просто чекає поки я поїм, аби відвести на роботу. 

— Готово, — несу брудну склянку до мийки. — Дякую за сніданок.

Ми сідаємо у машину, я навмисне обираю заднє сидіння, в надії уникнути ніяковості. Поки тато протирає лобове скло та закидає до багажника спорядження, я й собі хапаюся за телефон. Сподіваюсь хоч якось розбавити напруження, але кілька швидких свайпів нічого не дають — ні повідомлень, ні нового контенту в стрічці соцмереж. Якщо звісно, не зважати на фото з цвітінням герані, які надіслала мені мама. Але зараз я не в настрої, аби нахвалювати її рослини. Ще, не дай Боже, подумає, що я недостатньо захоплююся їхньою красою. Мені проблеми не потрібні. 

Їдемо ми так само, не розмовляючи. Наче я орендувала таксі з додатковою послугою “мовчазний водій”. Через це дорога здається невимовно довгою. Я перебираю у голові фрази, якими можна розбавити цю тишу. На думку спадають лише банальності: якість дороги, сніг, дивний звук з радіатора… А коли остаточно втрачаю надію сформулювати нормальний початок діалогу, тато раптом переймає ініціативу:

— Насправді я не хочу, щоб ти поверталася в Україну, — говорить, прокашлюючись.

Він різко гальмує на світлофорі, перетинаючись зі мною поглядом у дзеркалі заднього виду. Його обличчя як завжди суворе, але в очах — мить слабкості.

— А ти не бронював квитки до Борисполя? 

— Ні. 

— Ну і добре. Насправді я й не збиралася їхати. Просто у той момент хотіла зробити тобі боляче. А моє повернення додому — єдине, чим я можу тебе налякати.

Тато ледь помітно посміхається.

— Ну… в тебе вийшло. Я думав про це усю ніч. Розумію, що рано чи пізно це все одно станеться, але не готовий прощатися з тобою аж так швидко. 

Здається, прямо зараз між нами розтанув льодовик, що здатен затопити увесь салон татового джипа. 

— Але я все одно зустрічатимусь з Олівером, — кажу, аби розставити крапки над “і”. — Якщо ти маєш щось проти нього, то кажи відразу. 

— Маккей… насправді він хороший вибір. Найперспективніший з моїх хлопців. Має дуже високий коефіцієнт надійності. Йому пряма дорога в НХЛ. 

— Що таке коефіцієнт надійності? 

— Це показник, який характеризує, наскільки добре воротар виконує свої обов’язки: зупиняє шайби та захищає ворота від пропущених голів, — миттєво розшифровує тато. — Ключовий параметр, за яким тренери й уболівальники оцінюють ефективність гри воротаря.

— Ясно… Ну, сподіваюсь, що у стосунках він теж покаже високий коефіцієнт надійності. 

— Одне побачення — ще не стосунки, — поспішає зазначити тато. А я не можу ігнорувати той факт, що у його словах забагато надії. — Можливо, ви швидко зрозумієте, що живете у різних світах, й розбіжетеся.

— Можливо, — погоджуюсь. — Але для цього ми повинні краще пізнати одне одного. Дай нам свободу та припини тиснути на Олівера. Твій найперспективніший гравець точно не підніметься кар’єрними сходами, якщо не з’являтиметься на іграх, бо ти погрожуєш побити його.

Тато закочує очі.

— Я ж не буквально. 

— І все одно. Розділімо роботу та особисте життя. На льоду — він лише один із членів команди. Від того, що ми зустрічаємося, Олівер не стане грати гірше. Може, навіть, навпаки… Тому не прискіпуйся до нього, будь ласка. 

— Я спробую, — зітхає тато. — Але й у мене буде прохання.

— Слухаю.

— Наступного тижня відбудеться драфт до НХЛ. Нехай Маккей зосередиться на ньому. 

— Тобто, не відволікати? 

— Так. 

— Домовилися, — я простягаю руку між сидінь, а тато її тисне. 

Невже це перемир’я? Занадто просто. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍