Ксандер Демір - Сет кохання та поразки , Ксандер Демір

18

Камілло

Ми вже сиділи за маленьким столиком на терасі, звідки відкривався краєвид, що міг би вразити навіть найдосвідченіших мандрівників. Морська гладінь, що мерехтіла під променями сонця, плавно зливалася з небом. Стіл перед нами був прикрашений двома великими порціями морозива — яскраві кольори фруктів і ніжні відтінки посипки виглядали так, ніби щойно зійшли зі сторінок кулінарного журналу.

Вікторія уважно розглядала свій десерт, ніби кожна його деталь була частиною великої загадки. Зрештою, вона занурила ложку в білий шар з тоненькими лініями вишні, і на обличчі з'явився легкий вираз задоволення.

— Смачно? — запитав я, спостерігаючи за її реакцією.

— Дуже, — кивнула вона, піднімаючи на мене погляд. Її щоки були злегка порожевілі, чи то від спеки, чи від чогось іншого. — Ти завжди знаєш, куди потрібно йти.

Я відкинувся на спинку стільця, усміхаючись.

— Ну, я ж твій гід по італійському життю.

Вікторія кинула на мене короткий, задумливий погляд, але нічого не сказала. Замість цього вона знову взялася за своє морозиво, лише злегка хитаючи головою, ніби у неї в голові була власна думка, якою вона не планувала ділитися.

— Amarena, — промовив я, уважно стежачи за її обличчям. — Чому саме чорна вишня? Це твій улюблений смак?

Вікторія відклала ложку, ледь посміхнувшись.

— Вона не надто солодка, — пояснила вона. — І так, вишня — це, напевно, найулюбленіше. Завжди беру її в морозиві, коктейлях чи навіть в тортах.

— Серйозно? — я нахилився вперед, спершись на лікоть і уважно роздивляючись її.

— Мг, — вона взяла ще одну ложку морозива, поклавши її в рот і ледве стримуючи задоволений вигляд. — А ти? Який улюблений смак у тебе?

Я знизав плечима, трохи посміхаючись.

— Якщо чесно, я не надто прив'язаний до солодощів чи якихось конкретних смаків. Думаю, у мене все доволі… нейтрально.

— Тому обрав собі шоколадне та фісташкове? Баланс? — Вікторія підняла брову, кидаючи погляд на мою порцію морозива.

— Типу того, — відповів я, злегка посміхнувшись. — Але чесно кажучи, не з'їсти gelato al pistacchio в Італії — це просто злочин. А шоколад — це такий собі класичний бонус.

— Це навіть цікаво.. Можна спробувати?

Я не відповів, просто посунув до неї блюдце зі своїм морозивом. Вікторія поглянула на мене, і в її очах я побачив ту ж саму іскру впертої впевненості, що завжди зачаровувала мене. Вона акуратно набрала трохи фісташкового морозива ложкою й піднесла її до рота.

І, боже, чи то був якимось дивним чином уповільнений час, чи то її жест мав свою приховану елегантність, але я не міг відвести від неї погляду. Вона надзвичайно повільно облизала ложку, а потім обережно стерла рештки морозива з губ.

Я гучно прочистив горло, різко відвернувшись, ніби раптом знайшов щось дуже цікаве в краєвиді збоку від нас.

— Все гаразд? — запитала вона, її голос звучав із явною прихованою посмішкою.

— Так… так, — я знову прочистив горло, намагаючись узяти себе в руки. — Ну, і як тобі?

Вікторія посміхнулася, і в цій посмішці було більше, ніж просто задоволення смакових рецепторів.

— Справді, дуже смачно. Можливо, ти й правий із цією "злочинною фісташкою".

— Якщо хочеш, можеш з'їсти й мою порцію, — я відвів погляд, удаючи, що мене раптом перестало цікавити морозиво. — Чомусь уже перехотів.

— Камілло, я казала тобі, що ти дивний? — її голос наповнився теплою іронією, вона схилила голову трохи набік, уважно роздивляючись мене.

— Можливо, одного разу, але я забув, — відповів я, намагаючись зберегти рівний тон.

— Тоді скажу це знову, — Вікторія нахилилася трохи вперед, наблизившись до мене, і тихо, майже пошепки промовила: — Ти дивний, Камілло.

Я не міг утриматися від сміху, але це було найприємніше звинувачення, яке коли-небудь чув. Я знову відкинувся на спинку стільця, спостерігаючи, як Вікторія повернулася до свого морозива, ніби наш короткий діалог був для неї лише крихітною перервою в насолоді десертом. Однак я знав, що це далеко не так. Вона неодноразово кидала на мене швидкі погляди, і я вловлював у них ту саму грайливу нотку, яку вона намагалася приховати.

— Я все ще не можу повірити, що ти вперше на італійському морі, — сказав я, ламаючи тишу, поки Вікторія зупинилася біля берега, повільно вдихаючи солоне морське повітря. — Ну, як тобі?

— Це… красиво, — тихо відповіла вона, опустивши погляд на хвилі, які обережно облизували її босі ноги. — Набагато більше, ніж я уявляла.

Я не відповів, лише спостерігав, як вона стояла там, немов частина цього пейзажу — проста, проте водночас неймовірно гармонійна. Її волосся розвівав легкий морський вітер, а очі блищали, ніби у них відбивалося все це світло золотого сонця.

— Ти не хочеш нарешті зняти цю сорочку та піти плавати? — нарешті запитав я, помітивши, як вона розглядає хвилі з обережністю.

— Ні, — промовила вона, трохи посміхнувшись. — Мені подобається просто стояти тут.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍