Василь Тибель - Бурштин

я в той день зірвав чималий куш, карта йшла як ніколи. Думав уже закінчити й повернутися додому, а він поставив усе своє майно, навіть шаблю зняв… Ну, я теж не встояв, і – все за вітром. Але годі про погане… Зараз, я бачу, флюгер знову повернувся, й вітер фортуни дме мені просто в обличчя. Твій приїзд – то моя неймовірна удача.

– Радий за тебе.

– Скажи як другові: та Альжбета – яка вона?.. Хоча… яке це має значення – все одно женюсь!

– Анджею – це найвродливіша й найбагатша вдова, яку я знаю у Варшаві. Тобі невимовно поталанило. А її паніматка має високі зв’язки при дворі. Хоча, наскільки мені відомо, вона проти того шлюбу, бо начувана про твої витівки. Тому й всіляко відмовляла Альжбету. Знаю про все це від моєї тітоньки. Вона ж розповіла мені, що твоя майбутня теща – жінка вольова, із залізною вдачею, і якщо когось не залюбить, тому голови не зносити. Ще про неї подейкують, ніби вона відьмачить. Однак думаю, що на тебе все одно чекає гарна кар’єра, сто тисяч злотих доходу й кілька маєтків під Краковом – такий посаг за Альжбетою. Ходять чутки, що на її руку претендував чи не якийсь марокканський принц…

– О! Я, здається, знову зірвав банк! Ах, Миросю, я тебе зараз розцілую! А щодо тещі… Скажу так: у доброму вині завжди має бути якась гірчинка. Чи не так? Та й не з матінкою ж Альжбети мені жити!

Молодий панич на радощах знову обійняв офіцера.

– Слухай, зараз покажу, якого жеребця я нещодавно придбав!

Приятелі вирушили в бік розкинутого на узліссі великого шатра.

– Де всі заподілися? Пся крев, хтось подасть нам вина?!

До них, спотикаючись, уже біг слуга, тримаючи тацю з бокалами та відкорковану пляшку.

– Бачиш, то все через моє надто м’яке серце – геть це бидло розпустилося. Петре, скурвий сину, чого вовтузишся? Давно на стайні батогів не куштував? Приведи нам Цезаря!

– Винуватий, пане,– схилив голову слуга, розливаючи вино. Панич осушив келих двома ковтками й жбурнув у кущі. Офіцер пив смакуючи, тримав келих двома пальцями за кришталеву ніжку. А слуга вже мчав до шатра. За мить він вивів звідти баского жеребця. Той фиркав, ставав дибки, шкіра на ньому вилискувала, м’язи напиналися, руда грива грала проти сонця. До Петра на допомогу підбігли ще двоє конюхів.

Мирослав вражено дивився – мало не випустив келих.

– Матка Боска! – Він зробив кілька кроків та зі знанням справи огладив кінську холку.

Кінь стриг офіцера очима, роздував ніздрі й бив копитом. Слуги ледве стримували норовистого скакуна.

– Господи праведний, та такий вартий королівської стайні. Якась неймовірна, ніде не бачена порода! А масть – суміш бурштину й сонця. Навіть не питаю, де ти придбав таке диво й за скільки.

– Ти не повіриш – купив у старої циганки. Живе десь поблизу на острові серед болота. Каже, що жеребець до неї прибився, а навіщо він їй. Тому й віддала майже задарма.

– Слухай, Анджею, ти ж сам казав, що маєш проблеми зі статками. Продай мені цього скакуна, я гарно заплачу! – Офіцер знову спробував огладити жеребця, але той вишкірився, мало не вхопивши його за руку.

– Бачиш, Цезар проти! – засміявся Анджей.– Я теж. Пробач, друже, навіть якщо залишуся в одній сорочці – не продам його.– Молодий панич підійшов і провів долонею по рудих боках. Кінь трохи вгамувався, ніби зрозумів слова господаря, перестав рити землю й фиркати.

– Мій покійний дід заповів мені маєтки під Вільном і в Замості, будь-який з них – на вибір – віддам тобі за Цезаря. Може, подумаєш? – насідав Мирослав.

– Дякую, знаю, що ти цінуєш гарну породу. Але повір, я теж закохався в цього скакуна. О, знаєш, що ми зробимо? За гарну звістку я тобі подарую свою улюблену кобилу.– Анджей повернувся до слуги, який тримав жеребця за повід.– Петре, передай Цезаря конюхам, а сам приведи сюди Клеопатру!

Бородатий слуга в довгій брудній домотканій сорочці кинув повід конюхові й хутко побіг виконувати наказ. За хвилину він уже виводив білу в сірих яблуках кобилу, яка граційно виступала на прудких ногах.

– Анджею, бачу, ти добре знаєшся на конях! – Посміхнувшись, Мирослав додав: – Як і в жінках. Чорт забирай, твоя Клеопатра прегарна, але я не можу взяти такий подарунок.

– Мирославе! За добру звістку, за нашу дружбу, за те, що ти мене не раз заступав у п’яній бійці… Якщо не візьмеш – ображусь навіки!

– Ну що ж – вважай, умовив. Але я твій довічний боржник, Анджею.

Драгун перейняв від слуги повід і скочив у сідло. Кобилиця ж, відчувши незнайомого вершника, одразу заграла: скинулася на задні ноги, стала дибки, та вправний новий господар швидко її вгамував – Клеопатра присмиріла, лише трохи гарцювала на місці. Гурт мисливців, що спостерігав віддалік за цими вправами, зааплодував офіцерові.

– От і чудово, бачу, ви подружитесь.– Анджей ляснув кобилу по крупу, та у відповідь брикнула.– А тепер – на лови! Зараз почнуть гонити кабанів.

Із лісу вже доносився гавкіт гончаків, що йшли по сліду. Праворуч і ліворуч мисливські сурми лунали в хащах, наганяючи страх і тривогу на всю лісову дичину. Мисливці приготувалися. За хвилю з гущавини вискочили кілька зайців і перелякана лисиця, та верхові не зважали – дрібною дичиною займуться хорти і джури. Вони чекали на справжню здобич.

Спочатку вибігла здоровенна дика свиня, за нею кілька підсвинків. Вони зупинилися на узліссі, тривожно вбираючи ніздрями повітря. Загін мисливців зірвався з місця й полетів за ними. Свині кинулися через поле до рятівного болота. Однак Анджей притримав друга.

– Зачекай, з ними мав бути сікач!

Хвилини спливали. Друзі гарцювали на місці, тоді як ватага мисливців уже переслідувала дичину краєм болота. Втім, їхні зусилля виявилися не дуже успішними, бо вершники поступово віддалялися, потім сховалися за гущавиною верболозів і під одинокі постріли розтанули десь удалині.

Час наче застиг. Мирослав стримував норовисту кобилу, заздрячи мисливцям, що переслідували звірину. Вже й Анджею набридла бездіяльність, він майже готовий був рушити навздогін за ватагою, коли на узліссі з’явився чорний сікач. Величезна тварина бомбою вилетіла з гущини і вклякла. Кабан ніби заціпенів на галявині, широко розставивши ноги,– справжній мамонт, навіть його величезні ікла здаля видавалися бивнями. На п’яти сікачу насідали хорти, та звір приділяв їм не більше уваги, ніж надокучливим комарам. Двоє псів уже валялись на траві з розпоротими черевами. Гавкіт, вищання, лемент скалічених псів – усе