Василь Тибель - Бурштин

Вепр, здавалося, вагався. Повернутися до лісу він уже не міг – позаду зграя оскаженілих собак і купа озброєних загоничів. Попереду ніби й вільне поле, а за ним – рятівне болото, але досвідчений вожак знав: десь тут теж чатує на нього смертельна небезпека. Він відчував її тим чуттям, що ніколи його не підводило. Проте надто привабливою видавалася свобода, що обіцяла порятунок. Якихось кілька сотень кроків – і весь цей скажений шум, що зводить його з розуму, залишиться позаду. Саме це й вибрав сікач.

Анджей, споглядаючи вагання звіра, розумів: поверни він зараз назад, до лісу,– і ніякі мисливці на конях його не наздоженуть, а собаки, скільки б їх не було, не така вже загроза життю вепра. Тому й невимовно зрадів, коли могутній звір рушив просто на їхню засідку. Вони з Мирославом почекали, поки сікач опиниться на відкритому просторі. Тепер шлях до відступу йому відрізаний. Наступної миті вершники вискочили із засідки й понеслися до кабана.

Наляканий звір метнувся вбік, намагаючись заховатися серед дерев, але кулі, випущені мисливцями, наздогнали його на півдорозі. Поранений сікач закрутився, наче дзиґа. Мисливці швидко наближалися, й тоді розлючений сікач кинувся у свій, напевне, останній бій. Велетенська туша помчала просто на вершників. Кулі, випущені джурами, відскакували від лоба сікача, як від гранітної скелі, вириваючи шматки щетини. Від цього звір тільки лютішав. Заюшений власною кров’ю, що точилася з численних ран, він шалено мчав на гурт мисливців, змітаючи все на своєму шляху. Сікач уже не думав про порятунок, він намагався продати своє життя якнайдорожче.

Та чи здатні думати в хвилини безнадії люди, а тим більше звірі, коли навіть наймогутніший, створений самою природою інстинкт самозбереження не спрацьовує? Сікач летів просто на кулі мисливців – це був живий таран, жахливий згусток первісної люті. Кілька скалічених собак і коней уже билися в передсмертних судомах позаду нього, а вепр, ніби остаточно обравши мету для помсти, нестримно нісся на паничів. Слуги, які б мали подавати набої або стріляти у звіра, розбігалися хто куди. Одні дерлися на дерева, інші хапали коней, впряжених у кибитки, й неслися світ за очі, інші бігли до лісу.

Драгунський офіцер Мирослав Смолярек прийняв виклик пораненого звіра. Він жбурнув убік розряджену рушницю, підострожив Клеопатру й рушив назустріч звірові. Ще на скаку встиг вистрілити з пістоля, а тоді вихопив шаблю й полетів галопом на кабана. Атака була настільки ж стрімка, як і безглузда.

Вигострений булат тільки ковзнув по кам’яному лобові чудовиська й відтяв йому вухо. Звір, люто рикнувши, розвернувся до нападника. Змах страшних закривавлених іклів – і Клеопатра, ніби зрізана косою травина, впала на бік. Кров фонтанами вдарила з перетятих артерій на кінських ногах. А вепр люто рохнув і, двічі мотнувши головою, розпанахав кобилиці черево. Мирослав не встиг навіть витягти ноги зі стремен, як впав, придушений крупом кобили. Та захрипіла, забилася в передсмертній агонії, перебираючи ногами – ніби намагаючись утекти від смерті. Через те черево її випорожнилося, на траву випали скривавлені тельбухи. Клеопатра востаннє заіржала й, сіпнувшись усім тілом, випустила дух. Її мертве тіло всією масою навалилося на скалічену ногу драгуна.

Мирослав спробував звільнитися, смикнув ногу й знепритомнів від болю. А коли туман перед його очима трохи розвіявся, першим, що він побачив, було велетенське, геть скривавлене рило й спрямовані на нього криві, наче турецькі ятагани, ікла.

Розділ 2

Влучний постріл

Анджей не встиг за приятелем – надто стрімкою та відчайдушною виявилася офіцерова атака на кабана. Побачивши її жахливий наслідок, панич теж підострожив коня, щоб хоч якось допомогти Мирославу, та раптом кінь під ним на всьому ходу зупинився – ніби вріс чотирма ногами в землю. Анджей припав до гриви, та кінь хвицнув, високо підкинувши зад, і вершник, втративши стремено, полетів уперед. Падіння було болюче, лише якимось дивом він не скрутив собі в’язи. Але рука була таки зламана, і коли Анджей спробував витягти пістоль, сліпучий біль прохопив усе тіло, аж почорніло в очах, а п’ясть безсило повисла.

Коли біль трохи відступив, Анджей озирнувся на коня. Той стояв непорушно, і на його морді грала їдка посмішка. Чи то причудилося мисливцеві від болю, чи, може, кінь просто вишкірився, злякавшись нападу сікача. Панич покликав рудого скакуна, але той раптом розвернувся й понісся до лісу. Анджей спробував піднятися, але нога не слухалася – певне, вивихнув, заплутавшись у стременах.

Що ж робити? Хотів гукнути слуг, але ті розлетілися, як сполохані горобці, навіть його коляску хтось поцупив і вже минав на ній рідколісся. Тоді глянув уперед – там розлючений кабан патрав злощасну кобилу. Звір ніби впивався кров’ю жертви, вихлюпуючи чорну лють на бездиханну тварину.

Наступної миті його чутливі вуха вловили хрипке дихання Анджея. Вепр кинув шматувати здохлу кобилу та її вершника й, повернувши рило, посунув на молодого мисливця.

Анджей лежав за кілька кроків від розтерзаної Клеопатри. Його раптом знудило – чи то від побаченого кривавого місива, чи від болю у зламаній кінцівці. Та все ж, переборюючи хвилі нудоти й страшенного болю, молодий аристократ притиснув до грудей зламану руку й, штовхаючись неушкодженою ногою, поповз до сосни, що самотньо росла на узліссі. Ще кілька поштовхів – і він досягне дерева, а там, може, й вдасться якось забратися на гілку. Однак, помітивши, як швидко скорочується відстань між ним і закривавленим чудовиськом, Анджей зрозумів марність своїх зусиль. Він зупинився й осклянілими очима спостерігав, як велетенський розлючений звір насувався на нього.

Думки вихором понеслися в його голові. Як же так? Померти саме зараз, коли смуга невдач, здається, назавжди лишилася позаду, коли фортуна надала йому шанс на сімейне щастя, коли привид убозтва відступив? Можливо, вчора, коли до нього завітали лихварі, це було б логічно, але зараз… Як ницо пожартував над ним Господь, приславши цього листа саме сьогодні! Ні, він не готовий до смерті серед смердючих боліт, від іклів цієї брудної тварини. Який безглуздий кінець!

Ось потвора вже за кілька кроків… Як швидко все змінилося – лише кілька хвилин тому саме це страховисько було його здобиччю, дичиною, а тепер він, граф Анджей Яблонський, лежить скалічений, чекаючи на вирішення власної долі!

– Боже, я не хочу помирати! Залиш мені хоч один шанс! – вигукнув він у відчаї, звертаючись скоріше до себе, ніж до Бога.

І саме в цей час гримнув постріл. Куля ввійшла просто в отвір скаліченого вуха вепра. Той за інерцією