Дейл Карнегі - Як насолоджуватися життям і отримувати задоволення від роботи

діти зібрали все сміття і акуратно склали в кутку. Наступного ранку місіс Джейкоб відкликала бригадира вбік і сказала: «Мені дуже сподобалось, що минулого вечора ви залишили двір охайним. Він гарний і чистий, і у мене не було жодних проблем із сусідами». З того дня робітники збирали і складали все будівельне сміття, а бригадир особисто перевіряв стан майданчика після закінчення роботи.

Одним із головних приводів для суперечок між резервістами та військовими сержантами, є зачіска. Резервісти вважають себе цивільними особами (якими вони є більшу частину часу) і відмовляються коротко підстригатися.

Сержант Харлі Кайзер із 542-ї американської школи для резервістів особисто зіткнувся з цією проблемою, коли працював із групою резервістів. Всі очікували, що цей типовий сержант регулярної армії буде волати на бійців свого загону і погрожувати їм. Натомість він вирішив добитися свого опосередковано.

«Джентльмени, — почав він, — тепер ви всі — лідери і повинні спонукати до дій своїм прикладом. Ви маєте стати зразком для своїх підлеглих. Ви знаєте, що написано у військовому статуті про зачіску. Особисто я сьогодні збираюсь підстригтись, хоча моє волосся все ще набагато коротше, ніж у багатьох із вас. Погляньте на себе в дзеркало, і якщо вам здасться, що для того, щоб стати гарним зразком для наслідування, вам потрібна нова зачіска, ми домовимось про час відвідування гарнізонної перукарні».

Результат був передбачуваним. Після обіду кілька кандидатів і справді подивились на себе у дзеркало, пішли до перукарні й стали власниками «статутної» стрижки. Наступного ранку сержант Кайзер зауважив, що вже бачить в декого із загону прогрес у розвитку лідерських якостей.

8 березня 1887 року помер відомий своїм красномовством пастор Генрі Ворд Бічер. Зайняти його місце на кафедрі проповідника наступної неділі мав Лайман Еббот. Прагнучи проявити себе з найкращого боку, він без кінця переписував свою проповідь, доводячи її до ідеалу зі старанністю Флобера. Потім чоловік прочитав цю проповідь своїй дружині. Як і більшість заздалегідь заготовлених промов, вона була відверто слабкою. Якби його дружина виявилась менш розумною, вона могла б сказати: «Лаймане, це жахливо. Так не піде. Люди просто позасинають від нудьги. Це ніби стаття з енциклопедії. Ти ж не перший рік читаєш проповіді, мав би у цьому розбиратися. Заради Бога, чому б тобі не говорити, як всі люди? Чому не висловлюватись природно? Ти зганьбиш себе, якщо прочитаєш це».

Ось що вона могла б сказати. І якби вона так і зробила, ви вже здогадуєтесь, що було б далі. І вона також здогадувалась. Тому вона тільки відзначила, що з його проповіді вийшла б чудова стаття для «Hopс Амерікан Рев'ю». Іншими словами, вона похвалила написане, водночас натякнувши, що як промова цей текст не зовсім вдалий. Лайман Еббот зметикував, у чому справа, розірвав свій старанно підготовлений рукопис і прочитав проповідь без жодних заздалегідь написаних підказок.

Ось ефективний спосіб виправити чужу помилку:

Критикуйте помилки людей опосередковано.

Розділ 19

Говоріть спочатку про власні помилки

оя племінниця Джозефіна Карнегі приїхала в Нью-Йорк, щоб працювати у мене секретарем. Їй було дев'ятнадцять, три роки тому вона закінчила середню школу, і практично не мала досвіду роботи. Зараз Джозефіна — одна з найкращих секретарок на захід від Суецького каналу, але на початку своєї кар'єри їй — як би це м'якше сказати — ще було куди рости. Одного дня, збираючись її розкритикувати, я сказав сам собі: «Одну хвилинку, Дейле Карнегі; одну хвилинку. Ти удвічі старший за Джозефіну. У тебе в десять тисяч разів більше професійного досвіду, ніж у неї. Безглуздо сподіватись, що ця дівчинка матиме такі ж погляди, судження і заповзятливість, як ти, — нехай навіть посередні. І, на хвилиночку, Дейле, а що ти сам робив у дев'ятнадцять? Пригадуєш усі ті безглузді помилки і промахи, які ти скоїв? А пам'ятаєш, як ти колись зробив те-то й те-то?..»

Обмізкувавши ситуацію відверто і неупереджено, я дійшов висновку, що загальний рівень розвитку Джозефіни набагато вищий, ніж був у мене в її віці, й що, як не соромно зізнатись, для неї це не бозна-який комплімент.

Тож із того часу, бажаючи звернути увагу Джозефіни на якусь її помилку, я починав так: «Джозефіно, ти припустилась помилки, та, бачить Бог, вона не страшніша за ті, що робив я. Ніхто не народжується з умінням приймати правильні рішення. Досвід приходить з роками, а ти і так розумніша за мене в твоєму віці. Я сам робив такі безглузді, дурні речі, що не схильний критикувати ні тебе, ні когось іншого. Та хіба тобі не здається, що було б набагато розумніше вчинити так-то і так-то?»

Набагато легше вислуховувати перелік своїх помилок від людини, яка починає критику зі смиренного визнання того, що вона й сама не безгрішна.

У Е. Г. Діллістоуна, інженера з канадського міста Брендон, штат Манітоба, виникли проблеми з його новою секретаркою. На кожній сторінці надиктованих містером Діллістоуном листів, які вона приносила йому на підпис, він знаходив дві-три орфографічні помилки. Містер Діллістоун розповів, як йому вдалось владнати цю проблему:

«Як і багато інших інженерів, я не міг похвалитися ідеальною грамотністю. Мені навіть довелося вести спеціальний словничок для слів, написання яких викликає в мене якісь складнощі. Коли стало очевидним, що просте вказування на помилки не змусить мою секретарку засісти за граматику і словники, я вирішив скористатись іншим підходом. Знайшовши наступного разу в надрукованому нею листі кілька помилок, я сів поруч із нею і сказав:

„Мені здається, що це слово написано неправильно. У мене завжди виникають проблеми з його написанням. Саме для таких слів я завів собі цього словника. [Я відкрив його на потрібній сторінці.] Так, ось воно. Я надаю грамотності велике значення, тому що люди складають про нас думку за нашими листами, а помилки змушують їх сумніватися в нашому професіоналізмі“.

Не знаю, чи скористалась секретарка моєю системою, але після тієї розмови кількість помилок у надрукованих листах значно зменшилась».

У правильності такої лінії поведінки барон Бернгард фон Бюлов переконався на власному досвіді в 1909 році. Тоді він був рейхсканцлером Німеччини, а на троні сидів Вільгельм II — Вільгельм Зарозумілий, Вільгельм Пихатий, Вільгельм — останній кайзер Німеччини. Створюючи німецьку армію та флот, він вихвалявся, що вони здатні перемогти будь-якого, навіть найсильнішого противника.

Та одного разу трапилось щось нечуване. Кайзер виступив із заявою — неймовірною заявою, яка приголомшила всю Європу і викликала хвилю різких відгуків по всьому світу. Ба