Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

привчила нас до штучних потреб, пороків і бажань, що часом гамують у нас добру первину і призводять до зла. Звідси випливає таке правило: якщо хочете знайти злочинця, шукайте того, кому той злочин міг завдати зиску. Кому могло бути корисне ваше зникнення?

— Та нікому. Я так мало важив!

— Не відповідайте, не розваживши: у вашій відповіді немає ні логіки, ні філософії. На світі все відносно, любий друже, починаючи з короля, який заважає своєму наступникові, до канцеляриста, який заважає позаштатному писареві. Коли помирає король, його наступник успадковує корону; коли помирає канцелярист, писар успадковує тисячу двісті ліврів платні. Та тисяча двісті ліврів — його цивільний лист; вони йому так само необхідні, як ото королю дванадцять мільйонів. Кожна людина вгорі й унизу суспільної ієрархії утворює довкола себе світ інтересів, де існують свої завихрення і свої гачкуваті атоми, як у Декартових світах. Що ближче до горішнього щабля, то більші ті світи. Це перевернута спіраль, що тримається на вістрі, завдяки еквілібристиці довкола точки рівноваги. Отож, повернемося до нашого світу. Вас хотіли призначити капітаном «Фараона»?

— Так.

— Ви хотіли одружитися з гарною дівчиною?

— Так.

— Чи треба було комусь, щоб вас не призначили капітаном «Фараона»? Чи треба було комусь, щоб ви не одружилися з Мерседес? Спершу дайте відповідь на перше запитання: послідовність — ключ до всіх загадок. Чи треба комусь, щоб вас не призначили капітаном «Фараона»?

— Нікому, мене дуже любили на кораблі. Якби матросам дозволили обирати начальника, то вони, певен, обрали б мене. Тільки один чоловік мав причину не любити мене: я посварився з ним, пропонував йому дуель, та він відмовився.

— Та ба! Як його звали?

— Данґляр.

— Ким він був на кораблі?

— Рахівником.

— Посівши місце капітана, ви лишили б його на колишній посаді?

— Ні, якби це від мене залежало: я помітив у його розрахунках певні хиби.

— Добре. Чи був хтось присутній під час вашої останньої розмови з капітаном Леклером?

— Ні, ми були самі.

— Міг хтось чути вашу розмову?

— Так, двері були відчинені... і навіть... зачекайте... так, так, Данґляр проходив повз них тієї хвилі, коли капітан Леклер передавав мені пакет для маршала.

— Чудово, ми натрапили на слід. Брали ви когось із собою, коли ступили на острів Ельба?

— Нікого.

— Там вручили вам листа?

— Авжеж, маршал вручив.

— Що ви з ним учинили?

— Поклав до теки.

— То у вас була із собою тека? У який спосіб тека з офіційним листом могла поміститися в кишені моряка?

— Правда ваша, тека лежала у мене в каюті.

— То, виходить, ви лише в каюті поклали того листа до теки?

— Так.

— Від Порто-Феррайо до корабля де був лист?

— У мене в руках.

— Коли ви підіймалися на «Фараон», усі могли бачити, що у вас у руках лист?

— Так.

— І Данґляр міг бачити?

— Так, і він міг бачити.

— Тепер слухайте уважно і напружте свою пам’ять: чи пам’ятаєте ви, як був написаний донос?

— Авжеж, я прочитав його три рази.

— Повторіть його мені.

Дантес замислився.

— Ось він, слово у слово: «Прибічник престолу й віри сповіщає панові королівському прокуророві, що Едмон Дантес, помічник капітана на кораблі “Фараон”, який прибув сьогодні зі Смирни із заходом до Неаполя й Порто-Феррайо, мав од Мюрата листа до узурпатора, а від узурпатора листа до бонапартистського комітету в Парижі. Якщо його затримають, листа можна знайти при ньому, або в його батька, або в його каюті на “Фараоні”».

Абат стенув плечима.

— Ясно як білий день, — сказав він, — і треба ж бути таким простодушним, щоб відразу не здогадатися.

— То ви гадаєте?.. — вигукнув Дантес. — Ох і підлота!

— Який почерк був у Данґляра?

— Дуже гарний і виразний, із нахилом праворуч.

— А яким почерком написаний був той виказ?

— Із нахилом ліворуч.

Абат усміхнувся.

— Зміненим!

— Почерк настільки твердий, що навряд чи він був змінений.

— Зачекайте, — сказав абат.

Він узяв перо чи радше те, що прозивав пером, умочив у чорнило й написав лівою рукою, на полотні, що заступало папір, перші рядки доносу.

Дантес перелякано сахнувся і з острахом глянув на абата.

— Неймовірно! — вигукнув він. — Цей почерк так скидається на той!

— Донос написано лівою рукою. А я зробив цікаве відкриття, — провадив абат.

— Яке?

— Усі почерки правої руки різні, а почерки лівої всі схожі.

— Ви все вивчили!.. Усе ви знаєте!

— Продовжуємо?

— Так, так!

— Переходимо до другого запитання.

— Слухаю вас.

— Треба було комусь, щоб ви не одружилися з Мерседес?

— Так, одному хлопцеві, що кохав її.

— Його ім’я?

— Фернан.

— Ім’я іспанське.

— Він каталянець.

— Вважаєте, він міг написати виказ?

— Ні, він ударив би мене ножем, та й годі.

— Так, це в іспанському дусі: убивство, та не підлість.

— Та він і не знав подробиць, змальованих у доносі.

— Ви нікому про них не розповідали?

— Нікому.

— Навіть нареченій?

— Навіть їй.

— То це Данґляр.

— Тепер я певен цього.

— Зачекайте... Знайомий був Данґляр із Фернаном?

— Ні... так... Згадав!

— Що?

— За день до мого весілля вони сиділи за одним столом у шинку татуся Памфіля. Данґляр був приязний і веселий, а Фернан блідий і збентежений.

— Їх було тільки двоє?

— Ні, з ними сидів третій, мій добрий приятель! Либонь, він і познайомив їх... кравець Кадрус. Та він був уже добряче напідпитку... Зачекайте... зачекайте... І як не згадав я цього раніш! На столі, за яким вони пиячили, стояла чорнильниця, лежав папір і пера... — Дантес провів долонею по чолу. — Ох, падлюки, падлюки!

— Хочете дізнатися ще щось? — усміхнувшись, запитав абат.

— Так, так, ви все так розбираєте, так ясно все бачите! Я хочу знати, чому мене допитували тільки два рази, чому мене звинуватили без суду?

— Це вже складніше, — відказав абат. — Шляхи правосуддя темні й загадкові, у них тяжко розібратися. Простежити поведінку обох ваших ворогів було дитячою грою, а тепер вам доведеться давати мені найточніші покази.

— Будь ласка, запитуйте. Ви знаєте моє життя ліпше, ніж я сам.

— Хто вас допитував? Королівський прокурор, його помічник чи слідчий?

— Помічник.

— Молодий чи старий?

— Молодий, років двадцять сім.

— Ага, ще не зіпсований, та вже амбітний, — сказав абат. — Як він із вами поводився?

— Радше лагідно, ніж суворо.

— Ви все йому розповіли?

— Усе.

— Поведінка його мінялася під час допиту?

— На одну мить, коли він прочитав листа, що був доказом проти мене, він, здавалося, був приголомшений моїм лихом.

— Вашим лихом?

— Так.

— І ви певні, що він побивався саме над вашим лихом?

—