Елізабет Любов - Я поруч. Пам'ятай це , Елізабет Любов

- Так і буде. Ти будеш найщасливішою мамою, а ми з твоїм татом найщасливішими бабусею і дідусем, - радісно додає вона.

- Так шкода, що цього не бачить Андрій, - ледь чутно кажу я, опускаючи свої очі на животик.

- Бачить… - невпевненим голосом заспокоює мама. Але я ж прекрасно знаю, що ці слова тільки для того, щоб мене підтримати. Щось мені підказує, що вони вже давно змирилися з його відсутністю. Здається, вони просто втомилися чекати на той день, коли він повернеться.

Так, вони змирилися та не я. Я ніколи не змирюся з цим.

- Вчора ходила до дитячого магазину, щоб подивитися коляски для новонароджених. Мамо, якби ти бачила ту красу, - переводжу погляд на маму і від цих спогадів на обличчі з’являється легка усмішка. – Мої очі бігали кожним витвором цієї краси. Я ніяк не могла вибрати щось одне, бо кожна була якоюсь особливою.

- Гадаю, ми повинні підібрати щось зручне для обох дітей. Ти ж не думаєш купувати коляску для кожного окремо? – запитальним поглядом пронизує моє обличчя.

- Звичайно ж ні. Я розглянула декілька варіантів для двох діточок, які найбільше мені сподобалися. Але я трохи вагаюся з кольором. У мене ж буде хлопчик і дівчинка. Хоча, думаю скоріш за все, виберу якийсь оптимальний колір, щоб підходив для обох.

- Колір – це найменше, чим треба перейматися, доню. Головне, щоб малюки народилися живі та здорові, -  наголошує мама.

- Так, - впевнено погоджуюся з нею, все ще усміхаючись.

Моя долоня тягнеться до животика, і коли я кладу на нього свою долоню, то відчуваю, як мене охоплює неймовірне тепло. Раптом досить відчутні поштовхи змушують моє серце ще більше радіти. Я розумію, що Андрія тепер нема поруч. Але завдяки йому я можу відчувати це. Мої діти, наші діти, - це те, що створює усередині моєї розірваної душі щось приємне та таке щасливе. Те, що дає мені маленьку надію у цьому пошматованому житті. Житті, де нема мого чоловіка, але є його крихітна частинка. Дві крихітні та очікувані частинки, які прямо зараз турбують свою маму у її животику.

- А як там батьки Андрія? – раптом вирішую запитати маму. – Вони були у нас минулого місяця, але вчора мені телефонували.

- Я кожного дня розмовляю з його батьком. Вони тримаються, намагаються триматися. Але мама Андрія… - мама зупиняється на цьому слові.

- Що з нею? – починаю хвилюватися за її стан. Я ж завжди знала, як вона любить свого сина. Він для неї – увесь всесвіт.

- Тато твого чоловіка водив її до психолога. Останні декілька тижнів вона сама не своя. Постійно згадує Андрія, інколи навіть бачить його, чує голос… - мама відводить від мене свої очі і я чую важке зітхання.

- Як мені їй допомогти? – жалісно звертаюся до мами.

- Доню, ти ж повинна розуміти, що у цій ситуації ти безсила. Я щиро сподіваюся, що її стан покращиться найближчим часом, - намагається заспокоїти.

- Мамо, ти справді віриш у те, що кажеш? У такій ситуації ані внутрішній світ, ані зовнішній ніколи не стане таким, як раніше, - пошепки зауважую я. – Ти ж сама бачиш, як мені погано. Кожного дня я втупляю свій погляд на зачинені двері, усім серцем сподіваючись, що Андрій смикне ручку і увійде в наш будинок. Якщо буде відвертою, то я лише подаю вигляд, що у мене все добре. Я роблю це тільки тому, щоб ти вкотре не хвилювалася. Насправді мені дуже погано, бо я ніяк не можу сприйняти цю жахливу реальність. Ніяк не можу повірити в те, що ця кривава і жорстока війна забрала у мене його. Вона просто забрала його. От і все, - починаю перебирати пальцями, відчуваючи легке схлипування.

- Я знаю і бачу. Просто не хочу знову зачіпати твої рани. Я лише чекаю того дня, коли ти нарешті зможеш жити. Так, як ти вміла це робити завжди.

- Я вміла жити тільки через одну причину. І ця причина тепер десь там. Там, де немає мене, - свідомо відповідаю мамі. – Так, можливо я не чую його голос, не бачу його очі та усмішку, не відчуваю його поруч, але це ніколи не зупинить моє серце вважати його живим, - боляче говорю я.

Мама підсувається ближче, обережно кладе свої руки на мої плечі і тепло обіймає. Мої груди наповнюються омріяним затишком, але це все одно інше. Такі обійми, які мені дарував Андрій були єдині. І ніхто, абсолютно ніхто не зможе подарувати мені ці відчуття знову.

- Увага. Відбій повітряної тривоги. Можете повертатися… - позаду себе чую вже такі звичні слова.

- Нарешті, - втомлено видають мамині вуста і вона відпускає мене з обіймів.

Мій погляд зосереджується на екрані телефоні, у якому яскраво висвічується повідомлення про закінчення повітряної тривоги. Соціальні мережі переповнені різними фотографіями вибухів, які люди встигли зробити. Мої очі не можуть відірватися від усього того, що так боляче кидається в очі. Сльози вкотре хочуть скотитися по моїх щоках, але ні.

Здається, сьогодні я вперше з усіх сил стримуюся, намагаючись не впустити сльозу. Бо я пам’ятаю про найголовніше. Пам’ятаю про своїх дітей, яких повинна оберігати. А мій розкисний стан надто сильно впливає на них.

Раптом обіймаю долонею свій живіт, і в думках промовляю:

“Мої дорогі синочку та донечко, вибачте мені за все. Вибачте, що поводилася як справжня дурепа, і часом забувала навіть про вас. Але обіцяю, що ваша мама виправиться. Не можу вже дочекатись нашої зустрічі. Будьте певні, що ваш татко був би на сьомому небі від щастя, знаючи про ваше існування. Але я вірю, що одного дня це обов’язково станеться….”

Вже хочу відчиняти двері нашої кімнати, як за спиною чую мамин голос:

- Доню, тепер лише 4 година, тому швидко вкладайся в ліжко і ще поспи.

- Так, - обертаюся до неї обличчям і кажу, хоча це не відповідає дійсності. Бо я вже знаю, що хочу зробити.

Бажаю мамі спокійної ночі, а сама зачиняю за собою двері і повільними кроками підходжу до маленького столику. Моя долоня чіпляється за другу шухлядку. Невпевненими рухами виймаю той самий записник, де вкладаю листи до Андрія. Після цієї ночі так захотілося знову написати щось йому.