Борис Дмитрович Грінченко - Серед темної ночi

Вона тулилася до нього, зазирала йому в вiчi, всмiхалася, хоч у неї хололи й тремтiли руки. Вона заживала всiх хитрощiв, на якi була здатна, бо це був останнiй спосiб затримати, вдержати його, зберегти його собi. I зважилась iти до краю… Сьогоднi не пустить його, а там… побачить, що робитиме.

Короткий осiннiй день уже наближався до вечора, як вони пообiдали.

— Як менi гарно, Романочку, що ми вдвох, i будемо вдвох увесь день сьогоднi… Адже не проженеш мене, коли я зостанусь у тебе ночувати?

— Чого б то я тебе проганял? Та я такой рад!.. Жаль толькi, що не доведеться сьогоднi дома ночувать. Уже скоро i йти нужно.

— Чого? Куди?

— Хазяїн посилаєть… На машину…

— Надовго?

— Завтра дньом вернусь.

— Ой Романочку! Як же я сама буду? Не їзди!

— Нельзя, Левантинко: хазяїн велить.

— От, велике лихо, що хазяїн велить! А ти занедужав та й не можеш їхати.

— Не, йому то без надобностi… Должон єхать, дак єдь…

— Романочку! Голубчику! Братику! Не їдь! Зостанься зо мною! Будь зо мною увесь день сьогоднi, всю нiч!

— Завтра буду ввесь день i всю нiч i завсегда потом буду.

— Що завтра! Сьогоднi хочу!

Вона обвилась круг його як хмелиночка, зазирала йому в вiчi, цiлувала його, обсипала ласкавими, закоханими словами чарiвними, обхоплена непереможним, мало не божевiльним бажанням затримати його, не пустити… її розпаленiй, знеможенiй думками головi здавалося чомусь, що в цiй ночi вся сила: аби тiльки вiн сьогоднi зоставсь, аби сьогоднi, а тодi вже все, все добре буде!

Нiколи ще вона з ним не була така — навiть там, на селi. У нього туманiла голова.

— Нельзя, серце!.. Когда б можна — я б i слова не сказал… Ну, а то ж нiкаким способом.

— Який ти недобрий!.. Зостанься, Романочку, серденько дороге! Що хоч зо мною роби, цiлуватиму тебе, милуватиму тебе, тiльки не ходи сю нiч!

— Та що вона тебе, ета ноч, така дорога? Почему?

— Так хочу! Хочу, щоб ти нi з ким сьогоднi не був, тiльки зо мною! Ми такi щасливi, такi щасливi будемо, якщо ти зостанешся зо мною сю нiч. I тепер, i потiм щасливi будемо!

Вiн пригортав її, цiлував, але вирвався нарештi:

— Ну, нужно йтiть!

Вона так i припала до нього:

— Не ходи! Не пущу! Зоставайся зо мною! I цiлувала його без лiку, силкуючися тими поцiлунками сп'янити його, примусити забути про все, зостатися з нею.

— Коли зостанешся сю нiч зо мною — буду твоєю, не пiду вiд тебе. А пiдеш — утечу зараз. Сю нiч! Тiльки сю нiч…

У цих, стiльки разiв уже сказаних, словах "сю нiч" чути було стiльки благання й натиску, що Роман почав прислухатися до їх пильнiше. Вiн ще держав її в себе, як малу дитину, на колiнах, цiлував їй очi, губи, шию, голова ще туманiла, а вже якась непевна думка ворушилась там. I вiдразу вiн повернув її обличчя до себе:

— Ану, глянь менi в очi! Вона глянула.

— Левантине, ти не спала тогда, как я приходил первой раз?

Вона почервонiла враз, пiймана на гарячому вчинку.

— Дак он шо! — Вiн зсадив її з колiн. — А що ж ти чула?

Все загинуло, все!.. Тiльки одно зостається… Вона кинулася перед ним навколiшки, обхопила йому колiна руками:

— Романе! Братику! Рiдненький! Не роби цього!.. Не ходи з ними!.. Не занапащай людей!.. Не занапащай своєї душi!.. Покинь їх… тих, недобрих!.. Забудь усе те!.. Будем чесно жити!.. По вiк вiчний не розлучуся з тобою!.. Тiльки не ходи!.. Втечемо вiд їх!.. Утечемо зараз!

Роман устав, одiрвав її руки вiд своїх колiн i вiдiйшов.

— Брось чорт зна що патякать!

— Нi, Романочку, не кажи так! — Вона лiзла за ним навколiшках, чiпляючись за нього. То ж грiх!.. Пiдпалити!.. Красти!.. Боже мiй!.. Чи я ж думала?.. Не пущу тебе! Покайся!.. Треба, Романочку, покаятися, спокутувати свiй грiх!

— Проч!

— Не вiдпихай мене!.. Мiй братику! Мiй рiдненький!.. Ти ж менi милим був!.. Я ж тебе, як душу, любила!.. Я ж тебе благаю!.. Та помилуй же ти й мене!.. I людей же! Вони ж не виннi!.. Хiба ж не можна з iншого жити? Ми будемо працювати, заробляти… Я робитиму… ночi не спатиму… Романочку!.. Романочку!..

I не пускала його колiн з рук, дивилася на його знизу, благаючи словами, очима, сльозами…

— Левантине! Не дурiй! Устань сiчас! Слухай, що я скажу!

Вона пiдвелась.

— Шо ти чула, шо видiла, — щоб толькi ти сама його чула й видiла. Шоб нiхто больш! Єслi ж ти хоч одним словом кому пробовкнешся, хоч натякнеш, то задушу, своїми руками тебе задушу i крикнуть не дам!

Стиснувши кулаки, увесь трусячися з гнiву, вiн стояв перед нею такий страшний, нелюдський… А її, мов грiм, побивали тi його слова, однiмали в неї мову, руки…

— Чула?

— Чула…

— Смотри ж! Або мовчи, або на свiтi не будеш жить! Та знай — то не шуточки! Я шутить не вмєю! Сиди тут до завтрього. Тiкать не думай! Я тебе замкну i скажу хазяїну, щоб доглядал… Єслi б тольки здумала навтьок, то он тебе з'яжеть: у його ключ од хати будеть. Разумiєш?

— Розумiю…

— Дак єслi хочеш на свєтi жить, то сиди тихо. Не будеш сiдєть — задавлю i в рєчку вкину. Ну, марш туди в закамарок i не смєй студова виходить!

Слухняно пiшла. Вiн зачинив за нею дверi i замкнув їх на замок. Сам iще щось узяв i пiшов з хати. Леванти-на чула, як вiн замкнув i другi дверi.

Прислухалася до того, як пiшов. Сидiла на лiжковi пригнiчена, зламана усiм тим, що сталося. Чи могла ж вона цього сподiватись! Вiн, Роман, нахваляється задавити її! Вiн — пропащий злодiй…

Все, що було в неї в душi гарного, ясного, купчилося в її згадках про того, давнього, Романа з перших днiв кохання. I вiн розтоптав те все немилосердною i нечистою ногою!..

Думка знову верталася до подiй цiєї ночi. Що ж воно буде? Вiн запалить село, погорять люди, пограбують їх. I вона нiчим не може запобiгти лиховi!..

Вона схопилася з мiсця. Та не можна ж так!.. Вона буде кричати, стукати, поки її випустять, тодi побiжить… Але ж, вiн оддав хазяїновi ключ. Хiба ж її хазяїн випустить? Нi, не так, а треба нишком утекти.

Вона пiдiйшла до тоненьких шальовочних дверей i поторсала їх. З того боку бiля них були кiльця, замкненi невеличким замком, — це було видко, бо дверi трохи вiдхилялися, вона могла просунути в