Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний. Без лінії фронту

стаєш. Це називається виживати, й так багато хто вижив — завдяки страху, усупереч йому. Ось і я спершу навчилася боятися, потім — переборювати ті страхи.

Так у мене з Чубом моїм вийшло.

Хрестили його Іваном Дубняком, був на три роки старшим за мене і втік разом з іншими хлопцями, коли перші совіти мобілізацію почали до своєї Червоної Армії. Повернувся з німцями разом. Тобто, за німцями. Записався в поліцію, отримав гвинтівку й ходив селом дуже важний. На той час німецька влада по селах ставила українців старостами, самі ж у справи втручалися коли-не-коли. Сиділи переважно по містах і містечках, де були гарнізони. Могли нагрянути в ближні села. До нашого ж Вербичного трохи їхати, та де — навіть не трохи. Тож від гебітскомісара[22] сюди приїздили, як виникала нагальна потреба: чи особисто донести нове розпорядження, чи покарати за його невиконання показово. Тільки все одно ми вважали тутешню владу чужою, бо староста й поліцаї, хай там як, а німцям служать.

Але в травні сорок третього все враз помінялося. Сказала б, із ніг на голову стало. Чи правильніше буде — з голови на ноги. Бо сільські поліцаї, хто з українців, раптом ніби за командою, мовби змовившись, почали роззброювати німецькі загони. Стали багато говорити про встановлення справжньої, української влади й про початок великого збройного опору. Іван Дубняк уже не раз пускав мені бісики на вулиці, навіть заходив до нас на свята коли з причиною, коли без. Я ж боялася мати бодай якусь справу з поліцаєм, бо чула, як ставляться до дівчат, котрі крутять із ворогом. І раптом він уже не ворожий посіпака, а наш вояк-партизан. Поки приходило таке розуміння, Іван разом з іншими колишніми поліцаями пішов до лісу. Святе місце, як кажуть, порожнє не буде. Замість них німці привезли поляків із їхньої самооборони. Тепер вони стали владою по селах.

Пам’ятаю, незабаром з’явилися листівки, польською писані. Їх підкидали всюди, де могли бачити самооборонці. Мову в нас усі добре знали, тож читали самі, коли знаходили. За це скарати могли, та все одно збирали ті відозви й ховали. Зараз дослівно не згадаю, але загальний зміст такий. Гітлер залив слізьми та кров’ю Польщу, німці потоптали чобітьми польську гідність і честь, а тепер велять усе забути. Наказують убивати своїх братів, польських та українських партизанів. А в них один ворог — німці зі свастикою, один кат — кривавий Гітлер. Ще закликали поляків робити, як українці: отриману від німців зброю проти них же розвертати.

Гасла правильні.

Лиш ляхи мало їх слухали.

Тоді ще не зовсім розуміла, а нині напевне вам кажу: німці робили все, аби ще більше нацькувати поляків на наших, а українців — на поляків. Мали з того більшу вигоду, щойно дістали від москалів під Сталінградом й ті почали тиснути всією дурною масою, звірячою силою, з втратами при тому не рахуючись. Ми вже знали, які то вони — совіти, наковталися до нудоти. Кров’ю плювалися два роки, поки Гітлер їх не вигнав. Та де, ліпше не стало, бо німаки теж крові пускали. Ще й поляки не вгавали. Отак жили між трьох вогнів, озираючись на всі боки.

З четвертого — наша партизанка, ось кому тоді вірили.

Хай там як, страшно не жилося, усе одно до літа сорок третього терпіли.

Улянка Волощучка — найбільш грамотна серед нас була. Колись у місті навчалася, тепер же звідкілясь добувала підпільні листівки й газети. Радіо заборонене, та й не почуєш по ньому тих новин, які вона переказувала. А на Східному фронті москалі вже сильно товкли німців, ще трохи — дотиснуть, побіжать вони звідси геть, мов налякані щури. Отоді влада на терені остаточно перейде до нас, казала вона. Німці стануть слабшими, повстанча армія поверне собі втрачені землі, закріпиться — хай з нами рахуються.

Так буде, казала вона переконливо. Адже не лише німців вимотає війна — совіти так само багато втратять, слабкішими стануть. Доведеться зважати на українське військо й українську владу, їх змусять домовлятися й поступитися. Мені вже потому, на еміграції, чоловік розповів: прості люди по селах та містах зеленого поняття не мали, що Сталін на той час уже таємно пообіцяв полякам повернути довоєнні кордони. Надурив, ясна річ. Проте хто знав тоді? Одна з умов для поляків — не дати українцям закріпитися.

Усім ми на своїй землі заважали.

Ну, на початку літа навіть той крихкий спокій, який мали, втратили.

З дня, як польська поліція разом із німцями зачала грабувати Вербичне, та історія й закрутилася.

2

Приїхали раненько, чотири відкриті вантажівки.

Їх супроводжували німецькі мотоциклісти. Скільки — не рахувала, та й не думаю, що когось тоді цікавила кількість. Люди іншим переймалися: ляхи по хатах пішли. Німецький офіцер стежив, аби діяли за інструкцією й виконували наказ. Уже як народ зігнали на майдан перед церквою та сільською радою, зрозуміли — увесь час, поки польський війт тут керував, їхня поліція збирала відомості, що в кого є на господарстві й скільки у Вербичному молодих хлопців та дівчат. Тепер почали все забирати.

Пан староста заявив: у місцевих на руках лишилося майно, яким вони незаконно заволоділи, коли українські бандити змусили поляків, законних мешканців своїх кресів[23], залишити село під страхом смерті. Усе мають негайно повернути. Далі поліцейські під німецьким наглядом потягнули з хат усе, що знаходили: кожухи, пальта, спідниці й блузки, піджаки й дитячі черевички, чоботи, плащі, навіть добротні валізи, ще — мішки, швацькі машинки й перукарські, якими волосся стрижуть. Як скінчили, староста знов ступив наперед і проголосив: тепер Вербичне повинне виконати норму й здати продовольство на користь німецької армії. Тут уже несли борошно, цукор, сало, картоплю — усе, що визначали харчовими надлишками. Нарешті слово взяв офіцер, і староста переклав: ті, чиї прізвища зараз будуть названі, мусять узяти найпотрібніші особисті речі, аусвайси та вантажитися в кузови.

— Радійте! Маєте велику честь працювати в Райху! — завершив промову німець.

Потому староста читав список і з кожним прізвищем жінки вили й голосили. Утекти ніяк, автоматники й поліція щільно оточили майдан. Тих, хто не виходив сам, витягували з гурту за руки чи навіть за волосся, як Софійку. Коли назвали мене, вийшла сама, стала поруч із Улянкою. Мовчки чекала, поки не зібрали два десятки інших, і сумний досвід підказував — цими не обмежаться, повертатимуться знову й знову.

Після грабунку речей лишилося небагато. Узяла перешиту нещодавно сукенку, старенький плащ,