Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний. Без лінії фронту

class="p1">Червоний ступив убік, виходячи з імовірної лінії вогню. Коли він вихопив револьвер — я не помітив, бо тягнув свій. Та все ж Данило випередив на частку секунди Дороша й мене.

Стрельнув один раз.

Відразу в голову.

Руки Дороша злетіли вгору, наче крила.

Я підскочив до нього, коли він уже впав.

А Червоний не затримався більше ні на хвилину — пішов геть, про всяк випадок тримаючи зброю перед собою напереваги.

30

Від зими наступного року наші з Данилом Червоним шляхи розійшлися.

Думав — зустрінемося колись. Час показав — назавжди.

Вийшовши тоді з Кременця, ми якийсь час ще повоювали, тепер уже — з москалями. Але скоро вони придушили грубою силою, змусили відступити, згорнути активні бойові дії, залягти в підпіллі. У листопаді мали випадкову сутичку із совітами, нарвалися на облаву в одному селі, довелося прориватися з боєм. Там я зловив кулю, поранення вийшло досить тяжким, мене переправили до таємного шпиталю. Як оклигав, дізнався: Червоний перебрався кудись на Галичину, а потім дійшла чутка — його там схопили й навіть засудили до страти. Певний час не було жодних відомостей, і я вже подумки із сумом поховав друга Остапа. Аж раптом дізнаюся: утік на етапі, вибивши дошки з підлоги вагона, в якому везли.

Де потім подівся, чи пережив війну — хтозна.

Ніби чув щось про вояка на псевдо Остап.

Але ж таке псевдо брав собі не один повстанець.

Та й Воронів чимало з’являлося.

Як, до слова, й Миронів.

Фрагмент другий Марія Синиця

Райхскомісаріат Україна. Генеральна округа Волинь-Поділля Червень 1943 року

1

Його насправді Данилом звали.

Мені Улянка Волощучка сказала, бо вподобала чотового Остапа, а він — її. Хоч довго від неї ховався. Та де від неї — сам від себе. Нашим партизанам забороняли мати романси, і таке чула: за любов могли навіть судити й скарати на смерть. Не німаки, ляхи чи москалі, свої ж. Бачте, тоді вважалося, що жінка послабить вояка, вплине погано, зачне відволікати від боротьби, ще й стане з часом якісь свої вимоги висувати. Роби, мовляв, вибір: кохання чи війна, життя або смерть. Хоч смертей без романсів щодня вистачало, проте жінка додатково провокувала.

А уявіть, як діти підуть. У них же батька не буде, не побачать його живим. Доведеться переховуватися, мовчати, від кого воно народилося. По селах, думаєте, легко, коли всі всіх знають та бачать? Отож. Ще бовкне чийсь дурний язик, кому не слід, і ось уже по тебе приходять. Говори, наказують, де твій чоловік бандит, інакше дитя при тобі багнетом заколемо. Спробуйте витримати. І не кажіть, що зможете: не чула про тих, кому вдалося. Навпаки, знаю жінок, які свідомо своїх немовлят душили, аби лиш позбавити себе зайвого тягаря. Засуджуєте? Та прошу дуже! Я своє народила, виняньчила, пройшла через пекельні кола, бо сили мені стало. Іншим не стало, і Бог їх простив, думаю собі.

Через романси вся та історія закрутилася.

Не все знаю. Не все на власні очі бачила, не при всьому була. Чула багато, від тієї ж Улянки, коліжанки моєї. А їй Остап переказував, тобто Данило Червоний. Робив так, бо хотів попередити, убезпечити — її та й себе заразом. Вона ж вважати не хотіла, бо молода була, хай старша за мене на два роки. Софійка Левада ще на рік більше від неї мала, і ось хто нічого й нікого не боявся. Час показав — Остап наймудрішим виявився, коли в бій ішов без страху, але від любові тікав, мов від холери. Партизанка того вимагала, інакше не протрималися б наші хлопці так довго. Це я нині, уже як багато пожила й можу назад глянути розважливо, з розумінням говорю. Як молоді були, жити кортіло й любити, ні на кого не озираючись. Війна війною, та що зробиш, як душа разом із тілом просять.

Про Софійку — чого їй боятися. Батька в тридцять дев’ятому, щойно німці на Польщу напали, забрали до війська. Бо служив раніше в польській армії, мобілізували, а в першому ж бою загинув від німецької кулі. Уважайте, німаки вбили. Матір улітку сорок першого москалі замордували. Хтось доніс, що бачив у неї бандерівську листівку, так забрали й завезли до Луцька, в тюрму. Три тижні по тому совіти вже тікали, німаки заходили. Як відчинили ті тюремні підвали — матір Божа, трупів гори, Софійка їздила матусю впізнавати, тіло дозволили взяти із собою для поховання. А меншого брата вже ляхи замордували зимою сорок третього. За віщо — ніхто не знає, та хіба їм треба приводу було, тим ляхам. Отак лишилася Софійка жити сама, поки тієї ж весни до неї рідна тітка Поля з малим сином не перебралися із сусіднього повіту. Там поляки наскочили, село пограбували й спалили, багато люду повбивали. Жінка з дитиною пересиділи в лісі, два дні боялися носа виткнути. Повернулися на згарище, добре — документи вдалося зберегти. Поля мов знала, окремо в дворі прикопала. Отак, у чому були, до нас у Вербичне причовгали. Мешкали тепер із небогою разом. Ще в неї стрийко десь на залізниці працював — ось уся рідня.

Нічого ми тоді не знали про таємне Софійчине життя.

Вона ж своєї сім’ї хотіла.

Господи, та якби й знали — нічого поміняти не змогли. Вони обоє зі своїм другом Кленом голови втратили, берега пустилися. Усі потому мали, й Червоний — найперше.

Мені тієї весни виповнилося сімнадцять. На хлопців раніше задивлятися зачала, нічого лихого в тому не було. Хай собі війна проклята чотири роки тягнулася. Люди до всього звикають. А ми в селі ще раніше призвичаїлися до різних негараздів. Наше Вербичне ще українським було, але поруч — польська колонія. Звідти набігали, ще як я малою була. Чотири рочки мала, та в пам’ять добре врізалося: хапає мене мама, тікаємо зі старшими світ за очі, добре, хоч недалеко від узлісся хата наша стояла, бігти близенько. Поверталися, як ляхи свої чорні справи скінчали, і мама не просила — наказувала, гримала на нас, аби не дивилися на кров, сльози й горе.

Звикли жити в страху. Скажете, погана звичка? А я відповім: не найгірша, коли всі довкола вороги й зла тобі бажають. Ясніше відчуваєш небезпеку, вчишся уникати, обережнішим