Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

20 глава, Давид

Давид.

Дні летять, пролітають повз нас. Вже тиждень як пари та спільна робота з Діаною Лашкевич невпинно роблять мої дні одноманітними. Та сьогодні день, а точніше вечір виявився дуже “Цікавим”, як на мене. Він почався як й завжди, прокидаюсь, збираюсь на пари, після й самі пари, які пролітають так, що оком кліпнути не встигаю. Після спільна робота з Лашкевич, якій треба пояснювати все і вся. Не думав, що напарниця багато що не розуміє, хоча взагалі розумна дівчина. Наша робота проходить цікаво. Перший день (не рахуємо її спізнення та ресторан) пройшов доволі цікаво. Вона частенько казала такі слова, що я не розумів. І після кожного мені не зрозумілого слова била себе по лобі. На це було смішно дивитись. І в якийсь момент я їй сказав фразу, яка її розсмішила. А фраза була такою: “Постарайся не говорити такі слова яких я не розумію, бо лоба собі розіб’єш”. На, що вона сказала, що постарається.

Після роботи з Діаною, я зустрічаюсь з Зоряною, ми разом обідаємо. Буває, що вона готує, а буває, що йдемо у якийсь ресторанчик. Це під настрій, так би мовити.

Сьогодні ми вирішили, що пообідаємо у гуртожитку. Зоря днями їздила знову додому, мама передала їй домашній сир, до речі власного виробництва. І сказала, щоб вона швидко його з’їла. Зоря звісно, що погодилась з мамою. І зробила нам на обід запіканку лише з сиру. Вона таки вийшла смачною, бо Зоря на відмінно від мене готувати вміє. Після обіду Зоря хотіла кудись сходити погуляти та я відмовився, бо втомився.

І ось він вечір, а точніше правильно буде сказати ніч. Вже о дванадцятій ночі я ліг спати. І раптом на телефон прийшло повідомлення з якогось незнайомого номера: “Давиде, це Діана. Пишу з невідомого номера, тому що купила собі інший та не встигла його тобі сказати. Мені потрібна твоя допомога. Звернутися нема до кого. Річ у тім, що я забула ключ від кімнати гуртожитку. Якщо вахтерка про це дізнається, то буде мені горе. Прийди, будь ласка”. І декілька смайликів рук ніби благає.

Я їй відправив повідомлення із запитанням: “Як це нема до кого звернутись, а Надя, а Величко?” Відповідь прийшла миттєво “Вони не беруть слухавку. Прийди, будь ласочка”. Мені нічого не залишалось як йти. Пройти повз вахтерку було не важко. Ця дама заснула, що не дивно. Швидким кроком дійшов до дверей інституту, звичайно ж він замкнений. Хто ж буде вчитися вночі, та і який ідіот буде вночі в інституті... охоронця не рахуємо, бо він повинен бути. Знайшов як зайти, роздивився спортзал та ключа ніякого не знайшов.

— Ох, Діано. Зустріну, скажу пару ласкавих слів, щоб не забувала ключі — сказав пошепки я та вже збирався було виходити, звідкись не візьмись побачив винуватицю цієї ситуації. Раптом двері зачинились. Вона почала мені говорити про якийсь годинник який я ніби забув. Та я ніякий годинник не ношу, давно його зняв.

Поки не впали в паніку вирішив подзвонити Зорі в надії, що вона не відмовить, прийде на допомогу, а головне не заблукає! Бо ж ця пані це вміє робити. Це можна сказати однією фразою: “Знаю, вмію, практикую”.

І ось, рятівниця вже з нами. І ми втрьох замкнені у цьому спортзалі. Загалом зібрались ми тут п’ятеро. Я, Діана, Зоря, Надя і чорт би його побрав Величко. Який на мене, що й дивиться якось по особливому погано. Весь час свердлить мене поглядом.

Щоб не було сумно, ми грали в гру “Правда та Брехня”. І ось завжди весела подруга Діани, ставить питання Величку.

— Назаре, а чи правда, що… — вона на декілька секунд замовкла, щоб була інтрига — Правда, що ти кохаєш Діану Лашкевич?

Величко зніяковів від цього запитання, але відповів чітко.

— Правда. Я кохаю Діану Лашкевич — Діана подивилась на Величка та так почервоніла, стала як помідор. Вона не знала куди себе подіти. І Назар здається теж. І раптом двері відчиняються. Діана підстрибує та хутко тікає за межі спортзали, збиваючи з ніг прибиральницю з відрами, які ледве б і впали з рук цієї пані. Яка до речі врятувала двох від ніякової ситуації. Та чомусь, з якогось переляку Назар теж швидко вибіг зі спортзали зі словами: “Діано, почекай!”

Ми ж під крик прибиральниці “Якого дідька ви тут забули?!” спокійно вийшли та пішли на вихід з будівлі.

Зоря подивилась на мене.

— Його відповідь мене не здивувала. Він на неї дійсно дивився закоханими очима. А на тебе якимось злим поглядом. Чому?

— Це називається “ревність”, Зоряно.

— А є привід? — Зоря подивилась на мене, а після посміхнулась — хоча, чому я питаю, звичайно, що є.

— Звідки це ти взяла?

— Я ж бачу як ти теж не байдуже дивишся на цю дівчину. Зізнайся, вона тобі подобається, адже так, Давиде? — вона штовхнула мене у плече.

— Це правда. Діана мені й справді подобається — відповів я та подивився на подругу, а після зніяковів.

— І чим же?

— Ем... Вона приваблива. Її очі, погляд у неї особливий... часто ніяковіє, щічки які завжди покриті рум'янцем. А, що саме — це її волосся, як смола. Воно просто неймовірно красиве.

— Вау, так красиво сказано. То чому ти досі не запросив її на побачення?  Якщо вона тобі так подобається — я йду біля подруги та не знаю, що відповісти. І сам задумався над цим питанням. — Не гай часу, а то й увести можуть, тому, щоб сьогодні ж запросив її на побачення... ну максимум завтра. Зрозумів мене? — сказала приказним тоном Зоряна. 

— Так, звичайно. Зоряно В’ячеславівно.

— Що? Як ти мене назвав? — Зоря подивилась на мене здивовано.

— А, що? Мені ось таким тоном казали тільки вчителі... ну, й батько.

— Ну, добре. До речі, що робити зараз будеш?

— Ляжу та буду спати. Ця ситуація мене якось вимотала. Треба відпочити. І бажано годин так вісім поспати. А, ти що робитимеш?

— У мене не весело взагалі... Поїду до Уляни, будемо готуватись до семінарів... Домовились просто. І сподіваюсь, що ввечері приїду та дізнаюсь, що ти запросив Діану на побачення.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍